Допомога -це коли ви слухаєте людину.
І відповідаєте на її запит.
Вона каже “Мені боляче, мені страшно, мені треба -допоможи”. І ви допомагаєте, якщо можете.
Без істерики.
Без самопожертви.
Без сцени.
А рятівництво то інше кіно. Це коли ви вирішили, що людині щось треба. То коли вона ще й рота не встигла відкрити, а ви вже з термосом, пігулками, перекошеним обличчям турботи і фразою
“Ти якась не така, тримай валідол”
Вона сумна – значить, щось болить.
Вона мовчить -значить, страждає.
Вона не хоче говорити – значить, їй треба говорити, просто вона не знає, що їй треба.
Але ви то знаєте. Ви рятівник з великої літери “Я”
А потім… потім щось дивне.
Людина не радіє. Не каже “дякую”.
Навпаки -почувається винною.
Бо вас якось кривить.
Бо ви щось там уже втомлені.
Бо вам було так непросто це все для неї.
І тут приходить справжній рахунок.
Не грошима. А болем. Очікуванням. Образою. “Я ж тебе рятувала… а ти навіть не… навіть не…”
Рятівництво то коли вам болить від того, що вас НЕ ПОТРЕБУВАЛИ
Допомога то коли вам спокійно, навіть якщо від вашої допомоги відмовились.
Бо допомога про другого.
А рятівництво завжди про себе.
Про те, щоб відчути себе потрібною. Хорошою. Неперевершеною.
Це ніби доброта… тільки така, яка приходить за винними очима й липкою тишею
І найстрашніше ви не питаєте, що насправді. Ви знаєте краще. А отже перестаєте бачити живу людину перед собою
Не рятуйте. Запитуйте.
Іноді найтепліше, що ви можете дати це спокій
Без діагнозу.
Без прогнозу.
Без “а ну давай я”
Бо найбільша повага це залишити іншому право жити свою правду.
І не лізти туди, куди вас не кликали.
Навіть з найкращими намірами.
Цема ваша Ляля
