Ти сидиш із горнятком ледь теплої кави, за вікном війна, а в голові – мільйон невизначених “треба”.
Треба почати, треба зробити, треба нарешті зрушити з мертвої точки.
Але мать його як?
Ти вже подумки перебрала всі можливі сценарії, уявила кожну деталь, відчула навіть той гіркий присмак можливої невдачі. І руки опускаються ще до того, як ти щось спробувала. Кожна ідея здається важким кришталевим келихом, який боїшся не втримати.
А раптом він трісне?
А раптом ця іскра, що ледь жевріла, згасне остаточно?
Хочеться зробити все не просто добре, а так, щоб аж самій позаздрити.
Щоб потім не переглядати з докором зроблене, не картати себе за поспіх чи недбалість.
І ось ти зависаєш у цьому стані нерішучості, як та осіння павутинка на оголених гілках – ніби вже є, але вітру змін ще немає.
А час… Ох цей час!
Він тече крізь пальці, як золотий пісок, забираючи з собою не тільки хвилини, а й ті крихітні віконця можливостей, які могли б стати чимось більшим. І всередині наростає неясний смуток – ніби ти вже втратила щось важливе, хоча насправді так і не наважилась це взяти.
І цей фантомний біль часом сильніший за реальні шишки на шляху.
Ти краєм ока спостерігаєш за іншими – як вони сміливо (а іноді й не дуже) йдуть вперед.
Спотикаються, піднімаються, знову біжать. І думаєш: “Як же їм це вдається?”
А сама все ще перебираєш у голові аргументи “за” і “проти”, хоча насправді там уже давно панує тихий жах перед невідомістю.
Здається, ще трохи – і знайдеться той ідеальний момент, коли все складеться само собою, без ризику і помилок.
Але, люба, правда в тому, що ніхто не ввімкне для тебе зелене світло.
Не буде феєрверку на честь твого “правильного” рішення.
Є тільки ти і твоє бажання змін, замкнене на ключ твоїми ж страхами.
І ось тут – той самий поворотний момент, коли ти розумієш: вихід не в тому, щоб до безкінечності шліфувати свій ідеальний план у голові.
А в тому, щоб зробити хоча б крихітний, ледь помітний крок.
Маленький ковток свіжого повітря.
Одна коротка нотатка в блокноті.
Одна несмілива відповідь на давно омріяну пропозицію.
Ні, це не розвіє всі твої сумніви чарівним чином.
Але це дасть відчуття, що ти знову можеш рухатися.
А іноді саме це і є найважливішим поштовхом.
Сподіваюся, цього разу все вдасться! Дайте знати, якщо потрібна ще якась допомога!
Цемік Ляля
