(або чому ми хворіємо тим, що не вдалось сказати)
Є стани, в яких психіка вже не витримує тягнути все сама. Вона мовчить. А тіло ні. Тіло не питає дозволу. Воно просто починає грати те, що не змогло пройти словами. Наче підземний театр, де сцена нервові закінчення, а актори спазми, коми, відчуття, яких не має бути, але вони є.
Це не про вигадку. І не про симуляцію. Це про мову, на яку перейшов біль, коли людська закінчилась.
Соматоформні симптоми це коли болить, але нічого не “знайшли”
Не рак, не виразка, не грижа. Але болить.
Не дихається. А легені в нормі.
Тіло хитається, немов збите з дороги, а всі аналізи блищать зеленими позначками.
Часто це історія, яка оселилася не в голові, а в тілі. Бо не змогла пройти жодним іншим шляхом.
Тіло істеричної структури не просто болить. Воно ставить сцену. З глибоким змістом, якого ніхто не читає. І це найбільша трагедія не бути розшифрованим!!!!
Болить живіт? Може, там застрягло щось, що ти так і не змогла “переварити”.
Ком у горлі? Можливо, те “мовчи”, яке тобі вклали ще до того, як ти навчилась говорити.
Здавленість у грудях? Як тягар того, що не дало тобі любити відкрито.
Свербіж, висипи, дивні відчуття на шкірі? Як реакція на світ, до якого не можеш встановити здорову межу.
Напруга в ногах, затерплість, тремор, тимчасова сліпота чи хода, що збивається з ритму?
Все це хореографія витісненого досвіду.
Чому тіло говорить так голосно?
Бо в дитинстві було занадто тихо.
Або, навпаки, занадто гучно, але не в ту сторону.
І ніхто не пояснив: “те, що ти відчуваєш важливе”.
Досвід раннього стирання себе. Або, навпаки, надмірної експозиції (особливо сексуалізованої).
Не обов’язково через травму в прямому сенсі.
Іноді це мама, яка занадто щиро ділиться своїм інтимним життям з дочкою.
Або тато, який “жартує” про тіло.
Або фільм, який ти побачила у 6.
Або дотик, що досі відчувається, хоча його ніхто не бачив
І якщо в той момент поруч не було когось, хто б сказав: “Я бачу, що тобі боляче” психіка вирішує: “Добре. Тоді я промовчу. Але тіло ні”.
Звідси й ті “вічні хворі”, які не можуть отримати діагноз, але точно знають, що щось не так.
Це не бажання “привернути увагу”. Це спроба вижити.
Симптом повторюється.
Тому що сцена ще не дограна.
І в кожному “нечутливому” лікареві, аб’юзивному партнері чи недоступному співрозмовнику психіка шукає свідка.
І знову вистава. І знову біль.
Бо в підсвідомості все ще стоїть задача: знайти когось, хто побачить. І не відвернеться.
Що тоді рятує?
Психотерапія. Та, яка дозволяє не тікати від себе, а йти всередину. Повільно, по камінчику.
Робота з тілом. М’яка, терпляча. Щоб не “зцілити”, а повернути відчуття: “це моє”.
Стосунки. Без “зміни себе”. Лише простір, де тебе ніхто не ламає.
Дослідження симптома як тексту.
Бо кожен біль —-це речення. А кожне речення – має автора.
“Істерія” це ярлик.
А насправді це травма, яка досі ставить спектакль у пустому залі.
Актор втомився. Але сцена ще світиться.
І тільки коли з’являється глядач, що не сміється, не відвертається, не каже “вигадуєш”, спектакль можна завершити.
І залишитися не в ролі. А в тілі.
В своєму.
Я обіймаю тебе моя люба. Твоя Ляля
