Багато хто називає любов’ю те, що насправді є терпінням.
Ми поступаємось, доглядаємо, чекаємо, прощаємо і думаємо, що це доказ почуттів.
Але любов не вимірюється кількістю ран, які ми готові стерпіти.
Любов не має виростати зі страждання!!!!
Коли нас зраджують, ми часто вчеплюємось ще міцніше.
Ніби хочемо довести: я вартий, я витримаю, я дочекаюсь.
Це не про любов.
Це про дитячу потребу визнання, яку ми намагаємося добути з чужих рук.
Травмоване несвідоме завжди веде за знайомим сценарієм.
Якщо в дитинстві ми бачили, як близькість обертається болем – ми знову шукаємо партнерів, які відтворюють ту ж драму.
Ми ніби несвідомо ставимо експеримент: чи зможу тепер отримати те, чого колись не дали?
Чи зможу довести собі, що я гідний любові?
ІСТИНА В ТОМУ, ЩО БУДЬ-ЯКА “ЛЮБОВ ЧЕРЕЗ БІЛЬ” ЦЕ НЕ ЛЮБОВ.
Це залежність від повторення.
Це спроба закрити стару рану.
Але після кожного кола зради й примирення приходить пустота.
Бо справжня потреба залишилася невтамованою.
Вийти з цього кола можна лише тоді, коли зізнатися собі: Я ОБИРАЮ НЕ ПАРТНЕРА, А ВЛАСНУ ТРАВМУ!!!
І поки я не зцілю її, жодні стосунки не будуть безпечними(((
Любов, яка лікує, не принижує.
Вона не потребує жертвоприношення. Вона починається там, де ми нарешті перестаємо воювати з собою.
Цем Ляля ♥️




