Є такий тихий момент, який не видно з боку.
Ти ніби втягуєш живіт, щоб не заважати простору.
Вибираєш слова обережно, щоб нікому не здалося, ніби ти вимагаєш забагато.
Усміхаєшся там, де всередині холодно. І непомітно зникаєш зі свого життя.
Це не завжди драма – радше звичка.
Ти навчилася бути зручною, гладкою, без гострих кутів.
Колись це рятувало: не сварили, не залишали. Але з роками цей костюм слухняності стає тісним.
Ти починаєш втомлюватися від власної непомітності.
Хочеться, щоб поруч був хтось, хто бачить тебе справжню: з подряпинами, сміхом, непередбачуваністю.
І водночас є страх, що так не можна – що твоїх потреб “забагато”.
Варто чесно подивитися на себе: ти не зобов’язана постійно гасити свою яскравість, щоб хтось інший почувався комфортно!!!
Твоє право бути помітною, просити підтримки, залишати собі сили, замість роздавати їх усім навколо.
Цінність не вимірюється тим, скільки ти терпиш або як швидко віддаєш усе без решти.
Вона у твоїй здатності берегти себе й водночас залишатися відкритою для життя.
Спробуй сьогодні залишити для себе хоч маленький шматочок простору.
Можна почати з простого: сказати “НІ” там, де раніше мовчала. Дозволити собі повільно пити чай, а не поспіхом допивати холодний ковток між чужими справами.
Ти не мусиш бути чийсь бездонний резервуар.
Ти можеш бути цілою людиною, яка знає власну вагу – не для того, щоб когось вразити, а щоб самій стояти на землі впевнено.
ОБІЙМАЮ
ЛЯЛЯ ♥️
