Є люди, яких ми бачимо і не можемо відірвати погляд.
Бездомні. Старі. Тварини, що тремтять під дощем.
Ми ніби проживаємо їхній біль власним тілом – стискається горло, щось палає в грудях, хочеться плакати й віддати останнє.
Але часто це не лише співчуття.
Це зустріч із собою – тим маленьким, покинутим, неутішеним “я”, яке колись не обійняли.
Тим, кого не взяли на руки.
Тим, кого не чекали ввечері.
Тим, хто дуже довго стояв біля вікна й чекав, що хтось повернеться.
І коли ми бачимо бездомного ми бачимо себе.
Свій холод. Свій голод. Свою непотрібність.
Ми кидаємось допомагати, ніби рятуючи іншого, а насправді намагаємось урятувати ту внутрішню дитину, яку ніхто не врятував.
У цей момент межі стираються ми перестаємо відчувати, де інший, а де ми.
Це вже не про нього. Це про нас.
Про наше закинуте “я”, яке волає зсередини:
“Поглянь на мене. Не проходь повз”.
І саме тому ця жалість така болюча.
Бо вона піднімає пласт забутого болю, що не має форми.
Вона нагадує нам, як це бути покинутим.
Щоб розрізнити щире співчуття від проекції дослухайся до сили почуття.
Якщо воно пекуче, нестерпне, якщо тебе ніби розриває це, скоріш за все, ти зустрів(ла) себе.
І найкраща допомога у цей момент не кинутися назовні, а тихо обійняти всередині те, що кричить.
Бо кожен бездомний, який викликає в нас сльози, це не він.
Це ми, яких нарешті хтось помітив.
Ляля ❤️
