чому ми боїмося власної істерики і караємо себе жорстокістю
Ми боїмося не стільки світу, скільки себе у ньому.
Не літака. Не відмови. Не провалу.
А того, що зробимо з собою після цього.
Бо коли щось іде не так у нас всередині прокидається кат(((((
Ми не дозволяємо собі слабкість.
Ми кричимо на себе подумки
“Зберися! Не ной! Ти повинен!”
І цей внутрішній батіг болючіший за будь-яку зовнішню оцінку
У дитинстві нас не витримували з емоціями
Коли ми плакали казали “заспокойся”
Коли сердились “ти невихований”
Коли боялись “нічого страшного”
І ми засвоїли, що бути живими небезпечно!
Тепер, коли нас накриває, ми не маємо поруч когось, хто скаже “я з тобою”
Ми самі кидаємо себе і одразу ж починаємо бити((
Ми лякаємося власної істерики й реагуємо на неї жорсткістю
Увімкнувся страх і за ним автоматично вмикається самонаказ: “дій”, “роби”, “виживай”
Так народжується внутрішнє метання
між “я більше не можу” і “я повинна”
Між тілом, яке хоче зупинитись,
і розумом, який примушує бігти далі.
Той, хто лежить не відпочиває,
бо в голові одразу чути “ледащо, встань”
Той, хто працює не радіє,
бо живе під постійним поглядом внутрішнього наглядача
Ми боїмося себе зранку боїмося того моменту, коли прокинемось і відчуємо, що не хочемо вставати
Бо за цим “не хочу” стоїть не лінь.
Стоїть біль!!!!
І шлях виходу завжди один побачити, що цей кат усередині теж наляканий
Що його жорстокість це спосіб не зійти з розуму від власної вразливості.
Коли ми перестаємо воювати з собою
навіть найгучніша внутрішня істерика стає просто криком живої людини,
яку нарешті почули.
Ляля ♥️
