Це – вітер на шкірі після душу, що обіймає і охолоджує.
Це – аромат гарячої кави в долонях, коли ранок ще прозорий і сонний.
Це – монотонна музика дощу по даху, коли ти в безпеці під ковдрою.
Це – погляд без осуду, що звільняє.
Це – повільні дотики чужих пальців у волоссі, коли час губить свою форму.
Це – пісок, що обпікає підошви, і сміх, що тремтить тілом.
Це – обійми, що забирають біль, як вата.
Це – тиша, наповнена биттям іншого серця.
Це – ковдра, накинена дбайливою рукою на твої плечі.
Це – довірливі маленькі руки, що шукають опори в твоїх.
Це – простір, де тебе не ламають і не латають.
Це – шрами, що стали історією, а не болем.
Це – право бути вислуханим до останнього слова.
Це – поцілунок, що пахне м’ятою і щирістю.
Це – ковток солодкої води після втоми.
Це – трава в потилицю і бездонність неба в очах.
Це – м’язи, що приємно ниють від праці зі сенсом.
Це – сонце на обличчі, немов перше після довгої зими.
Це – тиша, м’яка ковдра і шелест сторінок.
Це – легка втома після лісу, що пахне життям.
Це – руки, що розминають плечі, забираючи собі твою напругу.
Це – відчуття: я вдома. Мені можна бути собою.
Це – слова “я з тобою”, підкріплені вчинками.
Це – діти, які знають, що їх бачать. І люблять.
Це – право плакати, не ховаючи обличчя.
Це – зустріч поглядів, що говорить: “ти не самотній”.
Це – втомитися від любові, а не від байдужості.
Це – бути собою без вибачень і сорому.
Це – знати, що після тебе лишилась легкість, а не рана.
І найбільша трагедія – прозріти лише на порозі. Коли можна – просто зараз. У цьому подиху. У цьому дотику. У простому диві бути живим.
Обіймаю твоя Ляля
