Я є.
Я прийшла в цей світ у певному роді, в певному тілі, в певній історії.
Я визнаю: я частина довгого ланцюга життів, доль, виборів, травм і любові.
Я не заперечую своє коріння.
Я не втікаю від болю мого Роду.
Я обираю дивитися на нього прямо з відкритим серцем і ясним розумом.
Я визнаю багато чого я несла в собі несвідомо.
Образи, які не мої. Вини, які мені не належать.
Страхи, які колись були потрібні, щоб вижити, але більше не служать життю.
Я поважаю досвід своїх предків. Але я більше не продовжую їхню боротьбу.
Я звертаюся до того Світла, яке було до всіх історій.
До тієї сили, яка тримає любов, коли все інше падає.
Я прошу: нехай це Світло доторкнеться до кожної душі в моєму Роду.
До кожної жінки, яка мовчала. До кожного чоловіка, який ніколи не плакав.
До кожної дитини, яка жила в тіні. До кожного вигнаного, забутого, знеціненого.
Я прошу про очищення.
Не як знищення, а як перетворення.
Нехай гнів стане ясністю.
Нехай сором стане ніжністю.
Нехай провина стане відповідальністю і більше не тягарем.
Я прошу прощення за все, що я носила у своєму тілі, не розуміючи.
За всі місця, де я вибирала віддалення замість зв’язку.
І я прощаю.
Я прощаю тим, хто не зміг дати мені любові,
бо сам не знав, як це бути в безпеці.
Я кажу собі:
я маю право віддати іншим їхній досвід.
Я не рятівниця, не носій чужих історій.
Я живу своє життя.
Я кажу собі:
я не винна, що народилася пізніше.
Але я відповідальна за те, що буде далі.
Я вибираю не повторювати біль.
Я вибираю не передавати далі те, що колись знищувало живе.
Я приймаю енергію Роду не як ярмо, а як джерело.
Я прошу: нехай залишиться лише те, що мене живить.
Я запрошую в себе мудрість, силу, витримку, здатність любити.
Усе інше відпускаю.
Я несу світло.
Я дозволяю собі бути вільною.
Я дозволяю собі бути живою.
Я дозволяю собі бути іншою.
І якщо я передаю щось далі
це буде не тінь, а тепло.
Не ланцюг, а гілка.
Не тягар, а свобода.
Дякую
