Ми прагнемо бути сильними.
Знати. Контролювати. Розуміти.
Бути тими, хто “в темі”, хто тримає світ у руках.
Але варто лише трохи оступитись і щось усередині падає.
Ніби обвалюється з високого постаменту, збудованого з “я знаю”, “я можу”, “я повинна бути кращою”.
Ми не витримуємо відчуття своєї слабкості.
Не витримуємо, коли нас викривають у незнанні.
Коли з’ясовується, що ми не головні.
Що ми просто живі, а не ідеальні.
І тоді починаємо захищатися.
Виправдовуватись. Зводити конструкції, у яких завжди винен хтось інший. Чи просто брехати((
Погана погода.
Складні обставини.
Невдячні люди.
Головне -тільки не побачити, що ми – не всемогутні!!!!!
У дитинстві нас рятувало відчуття всемогутності.
“Якщо я хороша мама посміхнеться.”
“Якщо я постараюсь тато буде пишатись.”
І ми навчилися стояти на цьому постаменті, бо без нього ніби нас немає.
Тому кожен обвал болить, як смерть.
Бо він нагадує: ми не боги. Ми люди.
Але справжня зрілість починається там, де падає Ідеальне Я
Де вже не потрібно доводити, що ти варта любові просто існуванням
Де можна сказати
“Я не знаю”, і не зникнути.
“Я помилилась”, і не зруйнуватись.
“Я вчуся”, і відчути, що це життя.
Бо тільки коли ти сходиш із постаменту –
починаєш відчувати землю під ногами.
І саме з неї росте щось справжнє.
Ляля ♥️
