ВИГОРАННЯ
Ти у напівтемряві. Тиша така щільна, що лягає на плечі як волога тканина. Сльози не приходять бо щоб плакати треба мати силу. А сила зараз як дим. Видима і водночас невловима.
Ти перебуваеш у своєму тумані. У прозорій оболонці яка огортає шкіру зсередини. Наче хтось натягнув на тебе невидиму плівку. Трохи холодну. Трохи липку. І ти більше не торкаєшся світу напряму. Ти лише ковзаєш по ньому як по гладкій поверхні скла.
Це не лінощі. Не поганий настрій. Не “втому можна виспати”. Це стан коли психіка переходить у режим самозбереження. Коли між тобою і реальністю з’являється товстий шар невидимого повітря. Люди щось говорять. Дитина сміється або плаче. Життя вирує за склом. А ти існуєш у безмовному коридорі внутрішньої відстані.
Материнське виснаження ніколи не приходить у двері. Воно проникає крізь щілини.
Повільно. Мов цвіль на стінах підсвідомості. Вона спершу рятує тебе від надмірної інтенсивності. А потім непомітно розростається і займає всі кути психічного дому. Там де було тепло залишився лише ритм автоматичних рухів.
Піднятися. Нагодувати. Помити. Відповісти. Притиснути до себе. Усміхнутися так як вміє тільки тіло. Не серце.
Технічно ти бездоганна. Емоційно тебе немає.
Це не холодність. Це захист. Бо погляд дитини інколи вимагає від матері всього що в ній є. Цілковитої присутності. Цілковитої віддачі. Цілковитої любові.
А якщо всередині зараз пустеля. Якщо колись маленька ти навчилася зникати щоб вижити. Якщо твоє “Я” з дитинства знає як бути тінню щоб не стати тягарем для дорослих. Тоді психіка повертається до давнього сценарію. І ти зникаєш. Тихо і дуже акуратно.
Найболючіше завжди у погляді дитини.
Її очі шукають тебе. Справжню тебе.
І раптом натрапляють на порожнечу що дихає.
Вона тулиться до тебе а ти ніби обіймаєш крізь подушку.
Вона розповідає тобі історії а слова ковзають по поверхні твоєї уваги не лишаючи подряпин.
І ти відчуваєш як провина проростає в грудях.
Вона важка. Тісна. Вона давить на ребра зсередини. Це не провина “я погана мама”. Це провина самотньої дитини всередині тебе яка ніколи не отримала достатньо тепла і тепер намагається віддати те чого в неї немає.
Материнське виснаження завжди про нестачу.
Про брак внутрішньої підтримки.
Про очікування бути джерелом без джерела.
Про культурний міф що “мати не втомлюється”.
Про порожні криниці з яких роками тягли воду інші.
Про біль який ніколи не був проговорений.
Про старі втрати які не дозволили оплакати бо “ти сама цього хотіла”.
Суспільство звикло вимагати від жінки безмежності.
Організм має свої кордони.
Психіка захищає ці кордони тим єдиним способом який доступний. Вимикаючи емоційну присутність щоб ти не згоріла дотла.
Вода шумить у ванні. Струмінь б’є по кахлю ніби намагається збити з тебе цей туман. Але виснаження не змиє вода і не вилікує сон.
Воно відступає тільки тоді коли з’являється право на слабкість.
Право зізнатися що ти більше не витримуєш.
Право щоб хтось подорослішав поруч з тобою і сказав ті слова яких ти чекала з дитинства.
“Ти не мусиш тримати це небо сама”.
Ти не зникла. Ти просто дуже давно не була у своєму внутрішньому домі.
Шлях назад починається не з сили. І не з героїзму.
Він починається з м’якості.
З дозволу відчути біль.
З сміливості заплакати.
З першого ковтка повернення до себе.
Саме там у глибині твоєї тиші і живе мати яку ти вважаєш втраченою. Вона просто чекає коли ти знову дозволиш собі ожити.
З любов’ю Ляля ❤️
