ДУМКИ ПСИХОТЕРАПЕВТА НА СЕСІЇ
Іноді людина навіть не памʼятає моменту, коли вона вперше одягнула цей гідрокостюм, бо тоді не було часу запамʼятовувати, тоді було холодно, шумно, небезпечно, і тіло зробило єдине можливе закрилося, ущільнилося, перестало пропускати всередину і біль, і тепло, і чужі очі, і власні бажання, бо в антарктичній воді не питають, чи ти готовий, там або тримаєшся, або тонеш, і шкіра тоді навчилась бути не шкірою, а оболонкою, дихання стало поверхневим, мʼязи напруженими, вага в тілі рівномірно розподіленою, щоб не відчувати окремо ні грудей, ні живота, ні вразливих місць.
І цей гідрокостюм колись врятував життя, без іронії, бо без нього людина б не витримала, не вижила, не дійшла, не доросла, не змогла функціонувати в місті, де холод був не лише в повітрі, а в поглядах, інтонаціях, відсутності контакту, в ранній депривації, коли тепло не приходило вчасно, а підтримка була умовною або взагалі відсутньою, і тоді психіка зробила ставку на герметичність як базову форму безпеки.
Але проблема в тому, що місто давно не Антарктида, а тіло про це не знає, бо тіло памʼятає не словами, а напругою, і цей гідрокостюм з роками прилип до шкіри, став другою шкірою, і тепер кожен рух відчувається як опір, кожен контакт як тертя, кожна спроба одягти щось красиве зверху виглядає дивно, бо під красивою тканиною все одно гумова товща, яка не дає ні дихати на повні груди, ні відчути тепло іншого, ні дозволити торкнутися по-справжньому.
З психоаналітичної точки зору це про захист, який був адаптивним, але став застарілим, про Его, яке колись мусило бути жорстким, ізольованим, автономним до болю, бо не було на кого спертися, і тепер це Его плутає виживання з життям, плутає безпеку з ізоляцією, плутає контроль з опорою, і внутрішня дитина там досі дихає через клапан, мінімально, економно, щоб не замерзнути знову.
І коли така людина каже, що їй важко в стосунках, що вона ніби поруч, але не в контакті, що тіло швидко втомлюється, що шкіра ніби не її, що близькість викликає напругу, а не тепло, це не примхи і не характер, це наслідок довгого життя в умовах, де відкритість була небезпекою, і тепер дорослому доводиться дуже повільно, дуже чесно перевіряти реальність на безпечність, знімаючи не одразу, не різко, а шар за шаром цю оболонку.
Бо зняти гідрокостюм це не акт волі, а процес, у якому тіло має переконатися, що тепер можна відчувати, що тепло не вбʼє, що холод не смертельний, що контакт можливий без втрати себе, і тут важливо не знецінювати той час, який пішов на виживання, не називати його даремним, бо це не про пройобаність часом, це про ціну, яку заплатили за те, щоб дожити.
І доросла позиція тут не в тому, щоб соромитися цього костюма, а в тому, щоб визнати його як частину своєї історії, подякувати за захист і поступово, через дихання, через повернення чутливості до шкіри, через дозволений контакт, через опору на теперішню реальність, почати жити не в режимі герметичності, а в режимі присутності, де тіло знову стає тілом, а не бронею, і де життя нарешті торкається.
З любов’ю Ляля❤️
