І з нею півжиття було щось “не так”.
Вона намагалася це “не так” відрізати, зафарбувати, заховати за спину, залатати, підлікувати на тренінгах особистісного росту. Вона щиро думала, що це її дефект. Помилка конструкції. Зайва деталь.
Але в якийсь момент сили боротися скінчилися.
І вона зробила єдине можливе доросле рішення -запросила це “не так” на чай. Без плану. Без надії на швидке зцілення. Просто сісти поруч і подивитися.
І виявилося, що її тривожність – це надчутливість до світу, здатність ловити найменші коливання повітря шкірою.
Що її хаос – це не розвал, а жива внутрішня екосистема, з якої народжується творчість.
А її впертість – не вада характеру, а єдине, що тримало її хребет, коли все інше в ній давно хотіло лягти і не вставати.
І тоді стало видно ще дещо важливе.
Вона півжиття намагалася викинути свій двигун, переконуючи себе, що це зайва деталь, яка тільки шумить і заважає “нормально жити”.
Тепер вона на ньому літає.
Не тому, що стала іншою.
А тому, що перестала воювати з тим, що з самого початку було її силою.
