Жила-була дівчинка. Одного разу їй сказали, що вона геній і вона це зловила. Притисла до грудей, напружила спину, почала відповідати. Потім сказали, що вона нікчема і вона це теж зловила. Провалилася всередину, затримала дихання, зібрала вагу в животі. Потім її назвали холодною сукою і вона напружила щелепу. А слідом богинею емпатії і знову узяла на себе чужу потребу в теплі.

Люди кидали в неї свої очікування, свої страхи і свої нездійснені мрії, як м’ячі. І вона довго ловила кожен. Думала: “Це про мене”. Тіло пам’ятало цей рух руки напоготові, плечі підняті, дихання уривчасте. Так виживають діти, яких рано залишили без опори.

А потім одного разу вона не зловила. Просто не встигла. М’яч пролетів повз. За ним другий. Третій. І світ не зруйнувався.
Тіло повільно опустило плечі. Дихання стало глибшим. Шкіра перестала чекати удару.
Тепер вона дивиться, як це летить повз. Без злості. Без тріумфу. Бо знає не головою, а вагою в тілі: вона не дзеркало. Вона те, що залишається, коли всі виходять із кімнати.

Ляля❤️