Ви всі знаєте цю картинку. І всі знаєте, що про них кажуть: “діти кинули”.
Я теж так думала. Давно. До того, як стала психотерапевтом і почала чути те, що відбувається за зачиненими дверима.
І тепер мені дуже складно жаліти цих бабусь. Бо я знаю продовження.
Дитина не обриває стосунки з батьками просто так.
Це ЗАВЖДИ фінал якоїсь дуже довгої історії.
У своїй практиці я не зустріла жодної людини, яка відрізала б батьків від доброго життя, від нудьги, від черствості. Жодної.
Я зустрічала людей зламаних. Людей, які роками чекали, що “ось зараз зміниться”. Людей, які пробачали те, за що нормальна психіка кричить “тікай”.
І от що важливо розуміти: дитина любить батьків не за щось. Просто тому що вони є. Це не романтика – це біологія. Прив’язаність формується в перші роки, коли маленьке тіло буквально залежить від цих людей для виживання. Тіло це пам’ятає завжди.
Тому відрізати – протиприродно. Психіка чинить цьому опір до останнього.
Щоб людина дійшла до цього – її потрібно дуже довго і дуже старанно ламати.
Принижувати. Соромити. Знецінювати. Погрожувати. Висміювати. Контролювати. Примушувати. Чинити насильство – яке завгодно, у будь-якій формі.
І робити це роками. Щоб людина нарешті витратила весь свій ресурс надії.
А тепер найважливіше.
Коли дорослий обриває контакт з батьками – це не помста. Не черствість. Не невдячність.
Це єдиний спосіб залишитися живою.
Поки суспільство жаліє бабусь на лавочці – воно задає неправильне питання. Не “чому діти кинули?” А “що відбувалося в тому домі роками, що діти дійшли до такого рішення?”
Відповідь там. За тими дверима. Яких ти не бачила
Ляля ❤️
