ЯК ЕМОЦІЇ ВПЛИВАЮТЬ НА ХВОРОБИ 2.0

Може в тебе алекситимія?
Ти відчуваєш? Чи просто живеш?

Є люди, які приходять до мене і кажуть: “Зі мною все добре. Просто болить живіт. Просто тиск. Просто не сплю нормально вже рік”.

“Просто” – їхнє улюблене слово.

Питаю: що відчуваєш? Пауза. Потім: “Ну… нормально”. Питаю ще раз, по-іншому. Знову пауза. Дивляться у вікно. Дивляться в підлогу. Дивляться крізь мене.

Вони не брешуть. Вони справді не знають.

Це і є алекситимія.

Слово грецьке: “а” – заперечення, “лексис” – слово, “тімос” – почуття. Буквально: “немає слів для почуттів”. Ввів цей термін американський психіатр Пітер Сифеос у 1973 році. І відтоді ми знаємо: це не рідкість, не примха, не “просто такий характер”. Це конкретний психологічний стан, який є у значної частини людей з психосоматичними розладами.

І який вбиває. Повільно. Через тіло.

Що це таке – зсередини
Чотири ознаки, і всі чотири – важливі.

Перша: людина не може розпізнати, що вона відчуває. Не “не хоче говорити”. Не “соромиться”. Буквально не може відрізнити злість від тривоги, смуток від виснаження, образу від страху. Є якесь фізичне відчуття – тиск у грудях, втома, кому в горлі – але що це таке психологічно, вона не розуміє. Тіло сигналізує. Мова для цього сигналу – відсутня. ДЛЯ ТАКИХ ПАЦІЄНТІВ В МЕНЕ Є СПЕЦІАЛЬНА ТАБЛИЧКА ( якщо тобі потрібно пиши я вишлю)

Друга: вона не може описати почуття іншій людині. Не тому що не довіряє. А тому що словника немає. Питаєш – і вона дивиться на тебе з щирим здивуванням: “А що тут описувати?”

Третя: бідність фантазії і уяви. Внутрішній світ – конкретний, предметний, без образів, без символів, без метафор. Вона не мріє, не уявляє, не грає у голові різні сценарії. Думає про факти і справи. Це і є весь її внутрішній світ.

Четверта, і це вже зовсім боляче: порожнеча у відносинах. Спілкування формальне, предметне. “Що? Де? Коли? Зроблено”. Поруч з такою людиною – самотньо. Навіть якщо вона фізично поруч. Навіть якщо вона хороша і добра. Просто – порожньо.

І часто при цьому – одна людина, від якої вона залежить цілковито. Симбіотична залежність. Бо без цієї людини – взагалі ніякого відчуття існування.

Як воно виглядає на практиці
Один приклад з практики. Прийшов чоловік, 45 років. Виразкова хвороба, другий рецидив за рік. Питаю про роботу: “Справляюся”. Про сім’ю: “Нормально”. Про себе: “Я не скаржник, нема чого скаржитися”. За годину розмови – жодної емоції. Жодної. Навіть обличчя майже нерухоме – те, що в літературі описують як “маскообразність”. Застигле лице людини, яка давно не живе всередині себе( бачили мої малюнки з психотерапії з пацієнтами Я часто малюю маски)

Він не прикидається. Він не тримається. Він просто не чує.

Інший приклад. Жінка після важкого розлучення. Три роки минуло. “Я нормально пережила”. Але за три роки: хронічні головні болі, синдром подразненого кишківника, два рази госпіталізували з тиском. Питаю: а що відчувала тоді, після розлучення? Пауза. “Нічого особливого. Треба було жити далі”. І це правда – вона так думала. Просто тіло думало інакше.

Ще один. Підліток 19років з бронхіальною астмою. Напади частішають перед контрольними роботами. Мама каже: “Він абсолютно спокійний, нічого не боїться”. Питаю хлопця: що відчуваєш перед контрольною? Мовчання. “Нічого”. Але бронхи – бронхи знають. Тіло сказало те, для чого не було слів.

Звідки це береться
З родини. Завжди з родини.

Сифеос і після нього десятки дослідників показали: алекситимія формується там, де дитину не вчили розпізнавати і називати почуття. Де мати сама не вміла цього робити – і не могла навчити. Де плакати було “слабкістю”. Де злитися було “неприйнятно”. Де “що ти розкапризувався” звучало частіше, ніж “я бачу, що тобі боляче”.

Дитина отримує від батьків не тільки гени і звички. Вона отримує – або не отримує – мову для власного внутрішнього досвіду. Якщо цієї мови не було, вона не виникне сама.

Є і ще один варіант – і він ще важчий. Там, де хворіти було єдиним способом отримати увагу і тепло. Де “мамо, мені погано” викликало турботу, а “мамо, мені страшно” – роздратування або ігнорування. Тіло вивчає: ось що працює. І дитина починає говорити тілом – єдиною мовою, яку чули.

Вона відвертається від матері – до речей, до досягнень, до контрольованого. Виростає відмінник або відмінниця. Функціональна, надійна, результативна людина. З порожнечею всередині і хворобами, яким лікарі не можуть дати пояснення.

Алекситимія не означає, що людина не відчуває.

Це найголовніше, що треба зрозуміти.

Вона відчуває. Тільки не розпізнає. Емоції нікуди не діваються – вони просто йдуть в тіло, минаючи свідомість. Обходять словесне позначення і відразу – в м’язи, в судини, в органи.

Не відреагована злість – це хронічна м’язова напруга, гіпертонія, мігрень, спазм коронарних судин. Не прожите горе – імунна система, що поступово “роззброюється”. Не визнаний страх – кишківник, шкіра, бронхи, гортань.

Старшенбаум у своїй книзі наводить дуже точний образ: “Печаль, не виплакана сльозами, змушує плакати інші органи”. Це не метафора. Це фізіологія.

І ось що ще важливо. Алекситимік не просто “не чує” свої сигнали – він їх активно ігнорує. Зовні це виглядає як стоїцизм, як мужність, як “я справляюся”. Насправді це людина, яка давно перестала прислухатися до власного тіла – і тому воно починає кричати голосніше.

Болю немає – поки не стане дуже голосно.

Є ще одна деталь, яку рідко згадують. Алекситимік не лише не розуміє своїх емоцій – він часто не розуміє і чужих. Емпатія у нього знижена не тому, що він байдужий. А тому що він не має інструменту для зчитування емоційного стану. Це як намагатися почути музику без слуху. Не хочеш – просто не чуєш.

Тому поруч з ним – самотньо. Він не жорстокий. Він не байдужий. Він просто не може зробити те, чому його ніколи не вчили.

Паніка без паніки
Є окремий феномен – алекситимічна панічна атака. Про неї мало хто знає, і це важливо ( колеги це більше для вас)

Класична панічна атака – це жах, серцебиття, відчуття смерті. Алекситимічна – виглядає інакше. Людина раптом відчуває різкий біль в животі, спазми кишківника, нудоту, неможливість вийти з дому без того, щоб не знайти туалет. Немає страху смерті. Немає відчуття катастрофи. Просто тіло “зриває” – в тій точці, де у неї найслабше місце.

Вона перестає їздити в метро. Перед кожним виходом на вулицю ритуально відвідує туалет. Вивчає маршрути з урахуванням розташування громадських вбиралень. Коло звужується.

І вона навіть не розуміє, що це тривога. Вона думає, що в неї “щось з кишківником”.

Тест на алекситимію
Існує Торонтська шкала алекситимії – TAS-20. Двадцять запитань, які вимірюють три речі: наскільки людині важко розпізнавати свої почуття, наскільки важко описати їх іншим, і наскільки її мислення спрямоване назовні, а не всередину.

До 40 балів – норма. Від 40 до 64 – середній рівень алекситимії. Від 65 – високий.

Але навіть без тесту є прості маркери. Відповіддю “нормально” на будь-яке питання про стан. Труднощами відповісти на “що ти зараз відчуваєш?” Відсутністю мрій і фантазій. Відчуттям, що стосунки якісь “плоскі”, що “взагалі не зрозуміло, навіщо говорити про почуття”. Хронічними хворобами без зрозумілої медичної причини.

Що з цим робити
Перше і найважливіше: це не вирок. Алекситимія – це набутий патерн, не природжений. Те, що було засвоєне, може бути розучене.

Три рівні роботи.

Тіло. Починати треба звідси, бо слів поки немає. Просто зупинятися кілька разів на день і питати себе: що зараз відбувається в тілі? Де є напруга? Де порожнеча? Де тепло чи холод? Не треба нічого інтерпретувати – просто помічати. Це перший крок назад до себе. Часто я своїх пацієнтів перед тим як працювати з травмою відправляють до тілесно-орієнтованого психотерапевта, котрий допомагає включити тіло і емоції а потім ми вже підемо працювати з травмою

Словник. Вчитися розширювати діапазон назв для станів. Не “нормально/погано”, а точніше. Роздратований? Тривожний? Сумний? Виснажений? Образився? Злякався? Є величезна різниця між цими словами – і тіло відповідає на кожне по-своєму. Є книги з “колесами емоцій” – таблицями, де сотні назв почуттів. Для алекситиміка це буквально словник іноземної мови, якою він вчиться говорити.

Терапія. Тут немає обходного шляху. Алекситимія виникла у відносинах – і лікується теж у відносинах. Тілесно-орієнтована терапія вчить повертатися в тіло і читати його сигнали. Психодинамічна – повертається до тих ранніх відносин, де ця мова не виникла. Групова терапія дає щось особливе: живий досвід того, що інші люди відчувають, і що це можна виражати, і нічого страшного не відбувається.

Сифеос казав: алекситимія – це не відсутність почуттів. Це відсутність мосту між почуттями і словами. Міст можна побудувати. Пізно – але можна.

Це повільно. Це не просто. Іноді болісно – бо коли починаєш відчувати, то спочатку відчуваєш все те, що роками накопичувалося. І це дуже багато.

Але альтернатива – продовжувати “нормально”. Поки тіло не скаже це своєю мовою. Голосно. Через хворобу.

Нагадую: психотерапія досліджує зв’язок психіки і тіла, але не замінює медицину. Фізичні симптоми – спочатку до лікаря.

ОБІЙМАЮ ВСІМ СЕРЦЕМ
Ляля ❤️

Поділитися постом:

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Останні публікації

Підписка на оновлення

Щоб не загубити, можу деколи про себе нагадувати, не частіше разу на місяць.
Кошик