І чому саме тому вони і працюють
Якщо після консультації зі мною ви виходите з відчуттям “мене зрозуміли і мені стало легше” – то швидше за все, ви мене не дочули.
Бо моя робота не в тому, щоб вам стало легше. Моя робота – показати те, від чого ви все життя ховаєтесь.
І це, бляха, рідко буває приємно.
Зараз поясню чому.
Коли людина приходить до терапевта, всередині неї вже існує дуже стара і дуже міцна конструкція. Захисна організація особистості. Стіни, побудовані ще в дитинстві для того, щоб вижити там, де було нестерпно.
Ці стіни роблять життя обмеженим. Але звичним.
В них людина знає, хто вона. Як реагувати. Кого боятись. Кого ідеалізувати. Кого ненавидіти. На кого скидати свою тривогу.
І ось приходжу я.
І починаю не валити ці стіни (це було б насиллям), а просто показувати, де вони стоять.
“Бачите, ось тут ви замовкаєте, коли стає страшно.” “Бачите, ось тут ви починаєте говорити про погоду, коли я наблизилась до чогось важливого.” “Бачите, як ви зараз злитесь на мене – і помічаєте, що це та сама злість, яку ви все життя ховали від матері?”
І ось тут починається.
ПЕРШЕ. ЛЮДИНА ПОЧИНАЄ ВТІКАТИ.
Не з кабінету. Всередині себе.
Захищена частина психіки – психоаналітики називають це психічним укриттям – відчуває загрозу. Бо я підсвітила щось, що бачити заборонено. Заборонено самій собі. Внутрішньою цензурою.
І тоді запускається механізм відступу.
Хтось починає мовчати. Хтось переводить тему. Хтось раптом починає говорити що “у мене зараз нема сил це обговорювати”. Хтось починає мене знецінювати. Хтось починає мене ідеалізувати – і це теж форма уникнення, до речі.
Знаєте чому? Бо коли ви робите з мене Велику Психотерапевтку, ви відразу перестаєте дивитись на себе. Ви дивитесь на мене. І це безпечніше.
Я це бачу. Я це називаю. І від цього стає ще незручніше.
ДРУГЕ. ПОЧИНАЮТЬ НАПАДИ.
Не завжди явні. Іноді тихі.
“Ви якась занадто жорстка.” “Ви не розумієте, як мені важко.” “Можливо, мені потрібен інший спеціаліст.” “Чомусь мені після наших зустрічей стало гірше.”
Це не злість на мене особисто. Це злість на те, що я показала. Але показала я це через себе. Тому удар приходиться в мене.
В психоаналізі це називається негативним переносом. І це не баг терапії. Це її частина.
Коли людина починає злитись на терапевта – значить, вона нарешті дозволяє собі побачити те, що раніше скидала на інших. Маму. Чоловіка. Подругу. Шефа. Країну. Долю.
Це боляче і це лікувально.
Якщо я почну вас від цієї злості рятувати, м’якнути, виправдовуватись – я зруйную весь процес. Ви знову опинитесь в ситуації, де вашу правду треба заглушити, щоб не образити іншого.
Я цього не зроблю. Тому, що мені не все одно.
ТРЕТЄ. ПОЧИНАЄТЬСЯ ВНУТРІШНЯ ПЕРЕБУДОВА.
І ось це найскладніша частина.
Бо людина приходить з вірою, що зараз їй щось пояснять, дадуть техніку, скажуть як правильно, і життя якось налагодиться.
А я кажу: жодних швидких рішень не буде.
Буде довге і незручне дослідження того, як саме ви побудовані. Які ваші захисти. Чого вони вас оберігають. І яку ціну ви за них платите.
Це не майстер-клас. Це робота на роки.
І в якийсь момент людина розуміє: те, що я роблю, це не “лагідна підтримка”. Це постійне повертання її уваги до того, від чого вона звикла відвертатись.
Я не дозволяю забути. Я не дозволяю уникати. Я не дозволяю переключитись на безпечну тему, коли ми підійшли до головного. Я не йду в обхід.
Найважче на терапії – не пережити травму. Найважче – визнати, скільки ви заплатили за свої захисти.
Скільки життя ви проспали.
Скільки бажань заглушили.
Скількох людей не побачили.
Скільки разів зрадили себе – в роботі, в стосунках, в материнстві, в тому що казали “так” замість “ні”.
Коли це починає випливати, я не кажу “все буде добре”. Я кажу: так, це справді важко. І так, ця втрата справжня. І її треба прожити.
Не оптимізувати. Не переписати. Не зробити вигляд, що цього не було.
Прожити.
Це той момент, коли багато людей з терапії йдуть.
І це нормально.
Не всі готові туди дивитись.
Не у всіх зараз є на це ресурс.
Іноді людині потрібно ще пару років жити в захистах, перш ніж буде що в них впустити повітря.
Я не наполягаю. Я просто чесно називаю, де ми перебуваємо.
А ТЕПЕР ЩО З ЦИМ РОБИТИ.
Якщо ви на терапії – в мене чи в когось іншого – і відчуваєте, що стає незручно, важко, дратівливо, хочеться кинути або поміняти спеціаліста, – спробуйте перш ніж щось вирішувати, поставити собі одне питання.
“Що саме мій терапевт зараз показав мені, чого я не хочу бачити?”
Не “що з ним не так”. А “що зі мною такого, що я зараз так хочу втекти?”
Це питання не обов’язково дасть відповідь одразу.
Але воно поверне вам суб’єктність.
Бо втеча від терапевта – це не рішення. Це повторення того самого паттерну, через який ви і прийшли.
Терапія працює не тоді, коли вам приємно.
Терапія працює тоді, коли ви залишаєтесь в кабінеті навіть тоді, коли хочеться піти.
І говорите про це. І дозволяєте собі побачити, чому хочеться.
Це і є момент, коли стіни починають дихати.
Не падати. Дихати.
Це не означає що я не теплий терапевт.
Тепло і чесність – не протилежності. Я можу бути дуже теплою саме тому, що не граю з вами в гру “у вас все добре”
Я з вами навідь тоді, коли показую вам ваше дно. Особливо тоді.
Просто це не те тепло, до якого ви звикли в світі, де всі один одному говорять “ти молодець”. Це інше тепло. Тепло того, хто не відвертається.
І саме тому моя робота не приємна. І саме тому вона працює.
ОБІЙМАЮ ВСІМ СЕРЦЕМ
Ляля ❤️
