Вона дзвонить йому втридцяте за день.
Він не відповідає сорок хвилин і їй вже вривається повітря. Дихання короткими ривками. Шлунок у кулак. Думки летять: він мене кидає, я нікому не потрібна, зі мною щось не так, я зараз помру.
Він передзвонює. Був на нараді. Вона плаче і каже що любить його так як ніколи нікого не любила.
Це не любов. Це паніка яка вдягнула вечірню сукню і назвала себе коханням.
Карен Хорні майже сто років тому назвала це невротичною потребою в любові. І це не про любов взагалі. Це інше явище. Воно живе в тілі. Горить як хімічний опік. І вдає що це почуття.
Здорова потреба в любові: мені приємно коли мене люблять, я сумую коли далеко від близьких. Це наповнює.
Невротична потреба в любові: якщо мене зараз не люблять – я не існую. Він не відповів – світ розвалюється. Подруга не лайкнула – зрадниця.
В першому випадку любов це наповнення. В другому – кисень. Без кисню ти задихаєшся.
Любов перестає бути радістю і стає ПИТАННЯМ ВИЖИВАННЯ.
Дивіться що робиться в тілі. Найменший натяк на відштовхування – і запускається повна стресова реакція. Кортизол. Адреналін. Серце колотиться. Руки трусяться. Іноді нудить. Іноді паралізує.
Тіло реагує на не отриманий вчасно лайк як на загрозу життю.
Бо для нервової системи людини яка виросла в холодному, непередбачуваному контакті – відсутність любові це і є загроза життю. Маленьку дитину яку не люблять, від якої відвертаються – така дитина дійсно може померти. Не метафорично. Немовлята помирають навідь коли їх годують – якщо немає емоційного контакту.
І ось ця дитина яку не долюбили, яка кричала в ліжечку поки втомлена мама не підходила – виросла. Тепер їй тридцять п’ять. Квартира, робота, чоловік.
І коли він запізнюється на тридцять хвилин – запускається ТА САМА паніка. МЕНЕ ЗАЛИШИЛИ Я ЗАРАЗ ПОМРУ.
Вона про це не знає. Думає що дуже любить.
А тепер те про що мовчать.
Невротична потреба в любові це НЕ ПРО ЛЮБОВ.
Це найважче прийняти. Бо людина яка ходить за чоловіком як хвіст впевнена що любить більше всіх.
А я скажу неприємну річ. Вона його не любить. Вона про нього навіть не думає. Вона думає про свою тривогу. Про те що з нею станеться якщо він зникне.
Любов це коли тобі цікаво ХТО ця людина. Що в неї болить. Чого вона хоче. Це здатність побачити іншого як окрему істоту – не як заглушку для своєї діри.
Невротична потреба не бачить іншого взагалі. Вона бачить функцію. Того хто має заглушити мою паніку. Того кого я тримаю за горло і кричу: ЛЮБИ МЕНЕ.
І найстрашніше: чим більше чіпляєшся – тим менше можливості любити тебе по справжньому. Бо живої тебе там немає. Тільки порожнеча. Партнер відчуває це шкірою. Починає задихатися. Віддалятися. А ти чіпляєшся ще сильніше.
І ось де болить по справжньому: вони ніколи не насичуються. Скільки б не давали – мало. Бо діра не в партнері. Діра в тому маленькому тілі яке колись кричало в порожнечу.
Жоден дорослий не може закрити цю діру. Скільки б не любив, не дзвонив, не приймав – всередині знов: МАЛО. БІЛЬШЕ. ДОВЕДИ ЩЕ.
І це не тільки жіноче. У чоловіків та сама рана виглядає інакше. Це той хто не може бути сам. Хто ще не пішов від попередньої – вже знайшов нову. Хто КОНТРОЛЮЄ, ревнує до подруг, слідкує за телефоном. Хто обожнює а потім зненавидить. Та сама рана. Просто інакше.
Що з цим робити.
Перше – ПОБАЧИТИ різницю між собою-яка-любить і собою-яка-панікує. Любов теплая і просторна. Паніка вузька і пекуча. Наступного разу коли накриє “я так його люблю” – зупиніться. Покладіть руку на груди. Спитайте: я зараз люблю чи мене накриває жах?
Друге. Терапія. Довга. Не три сесії. Робота з ранньою травмою прив’язаності робиться роками. Тіло яке навчилось що любов це кисень – треба переучити. Щоб набуло новий досвід: мене не залишають коли я сама. Я не помираю коли він не пише годину. Будується це повільно – через крихітні моменти витривалості. Ти не дзвониш втридцяте. Витримуєш двадцять хвилин невідомості і не помираєш. І ще. Підходи: травмофокусовані, психодинамічні, EMDR, схема-терапія.
Третє. Тіло. Бо паніка живе не в голові. Розумом її не заспокоїти. Тому поряд з терапією – дихання, заземлення, саморегуляція.
Четверте і найважливіше. ПЕРЕСТАТИ РОМАНТИЗУВАТИ СВОЮ БІДУ. Перестати називати це великою любов’ю.
Велика любов це коли тобі ДОБРЕ з людиною. Не коли ти не можеш без неї жити. Велика любов спокійна. Витримує паузи. Відпускає в чужі справи і не вмирає від цього.
А те що болить вночі коли він не пише – це не любов. Це стара рана яка вдягла нову сорочку.
І поки ви називаєте її коханням – ви не будете з нею працювати. Бо хто лікує те що вважає святинею.
Нагадую: психотерапія досліджує зв’язок психіки і тіла, але не замінює медицину. Панічні атаки, серцеві симптоми, тривожні розлади – спочатку до лікаря.
ОБІЙМАЮ ВСІМ СЕРЦЕМ
Ляля ❤️
