Бувають клієнти, які приходять по допомогу і роблять усе, абсолютно все, щоб ця допомога не спрацювала.
Не зі зла. Не свідомо.
Просто щоразу, коли між нами народжується щось живе, щось схоже на справжній контакт, воно тут же гине. Тихо. На рівному місці.
Я кажу щось точне, воно влучає. Я бачу по очах, що влучило.
А наступної секунди людина зіщулюється, відводить погляд, починає говорити про погоду, про те, що в метро було душно, що сьогодні середа. І зв’язок розчиняється.
Найстрашніше починається там, де людина не просто тримає тебе на відстані. А нападає на сам зв’язок.
Розгорнемо.
Кернберг описав три способи, якими люди вбивають живе в кабінеті. Три різні обличчя однієї втечі.
Шизоїдний. Людина ніби фізично присутня, а насправді її тут нема. Вона десь далеко, за товстим склом, у власному внутрішньому світі, куди тебе не пускають. Ти стукаєш, вона дивиться крізь тебе. Холодно, ввічливо, відсутньо.
Обсесивно-компульсивний. Тут інакше. Людина топить тебе в деталях. Контролює кожне слово, своє і твоє. Інтелектуалізує, раціоналізує, розкладає по поличках. Здається стерильною, але УВАГА. Кернберг наголошує: такий клієнт насправді глибоко всередині стосунків. Його захист, це не порожнеча, це паркан із слів навколо дуже живого, дуже зарядженого зв’язку. З ним ще можна працювати.
Нарцисичний. Найхолодніший. Ти стаєш функцією. То тебе підносять до небес, то знецінюють у порох, але ні те ні інше не про тебе справжню. Ти просто резервуар для його самооцінки.
Три різні людини. Один корінь.
Чому людина вбиває саме те, що дає їй життя?
Тут я мушу назвати два імені. Біон і Кляйн. І сказати найнезручнішу правду, яку взагалі знає психоаналіз.
Біон назвав це нападом на зв’язок.
Не на терапевта. Не на інтерпретацію. А на саму здатність двох людей з’єднуватися. На місток. На те, що пов’язує одне з одним, мене з клієнтом, думку з почуттям, немовля з грудьми.
Клієнт атакує не мене. Він атакує те що між нами.
Біон описував, як пацієнт починав заїкатися саме в той момент, коли мав сказати “так, ви праві”. Слова, які могли стати містком, кришилися просто в роті. Бо погодитися, прийняти, з’єднатися, було нестерпно.
А тепер питання за мільйон. ЧОМУ нестерпно?
І ось де відповідь, від якої хочеться відвернутися.
Заздрість.
Це відкриття Мелані Кляйн, і воно досі шокує людей. Заздрість, це не “хочу як у нього”. Заздрість у її найглибшому, найпервиннішому вигляді, це бажання ЗІПСУВАТИ хороше. Саме тому, що воно хороше. Саме тому, що воно не моє.
Уявіть немовля біля грудей. Груди годують, дають життя, спокій, тепло. І саме за цю здатність давати, за цей спокій, який немовля не контролює, в ньому спалахує лють.
Бо груди мають щось, чого немовля не має. І не мати цього нестерпніше, ніж зруйнувати.
Краще знищити хороше, ніж визнати, що воно хороше і належить комусь іншому.
Біон описував пацієнта, який казав: я не знаю, що б робив без аналізу, мені від нього легше. І тут же його накривала така лють, що він не міг більше. Він заздрив. Заздрив тому, що ми вдвох можемо щось налагодити. Заздрив самій нашій здатності працювати разом.
І щоб не відчувати цієї заздрості, він мусив усе зруйнувати. Прийняти хороше в себе, а потім розтрощити і виплюнути.
Розумієте масштаб?
Це не впертість.
Це не “складний характер”.
Це ненависть до самого зв’язку.
А ненависть до зв’язку, за Біоном, веде до ненависті до емоцій.
А ненависть до емоцій, по суті, це ненависть до самого життя.
Людина вбиває місток, бо місток означає залежність. Залежність означає, що в іншого є щось живе, чого нема в тебе. А це нестерпно.
Тому простіше жити на випаленій землі. Самому. Голодним. Але без цієї пекельної заздрості.
Що з цим робити. І це найважливіше.
Якщо я терапевт такої людини, найгірше, що я можу зробити, це зламатися. Образитися. Відплатити холодом за холод. Тихо зненавидіти клієнта за те, що він знецінює мою роботу.
Біон дав підказку через образ матері. Не тієї, що ламається від крику дитини. А тієї, що приймає в себе її лють, її жах, її напад, і не руйнується. Лишається спокійною. Жива поряд із тим, хто атакує життя.
Це називається контейнування. Я приймаю напад, перетравлюю його всередині себе, і повертаю людині вже не отрутою, а чимось, що можна винести.
І другий крок, повільний. Назвати заздрість. М’яко, без звинувачення. “Здається, щойно вам стало легше, і саме за це вам захотілося все знецінити”. Назвати не гріх, а механізм. Бо те, що назване, перестає керувати з темряви.
А якщо ви впізнали себе. Якщо це ви руйнуєте кожен теплий зв’язок рівно в ту мить, коли він стає справжнім.
Не поспішайте себе ненавидіти ще й за це.
Ваша заздрість древня. Вона виросла там, де приймати від іншого було небезпечно. Де теплу не можна було довіряти, бо за ним приходив біль. Де простіше було зламати хороше першим, ніж чекати, поки його заберуть.
Це була логіка виживання маленької істоти, яка не мала іншого виходу.
Але ви вже не там. І ціна цієї древньої логіки, це самотність на випаленій землі.
Жити можна тільки там, де є зв’язок. Де ризикуєш прийняти добре, не знищивши його. Де дозволяєш собі залежати і не вмираєш від цього.
Я не казатиму, що це легко. Це найважче, що взагалі буває.
Але без цього, чесно, нема нічого.
ОБІЙМАЮ ВСІМ СЕРЦЕМ
Ляля ❤️
