Терапевт позіхає.
Ви бачите це. І в ту саму секунду у вашій голові вмикається дуже конкретний внутрішній голос: “Я нудна. Я виснажую людей. Навіть фахівець не може мене витримати.”
Це голос сорому. Він дуже старий. І він бреше.
Бо те, що відбувається, коли терапевт позіхає або засинає – це не про вашу нудність. Це один з найскладніших і найрідше обговорюваних феноменів у клінічній роботі. І я хочу розповісти вам про нього з усією чесністю, яку маю.
Спочатку – про різницю, яку більшість людей не знає.
Є два види сонливості в кабінеті терапевта. ФІЗИЧНА – від браку сну, від перевантаженого дня. Вона є і вона реальна. З нею терапевт може боротись: каву, воду, перерву між сесіями. Це – проблема режиму.
А є КОНТРПЕРЕНОСНА СОНЛИВІСТЬ. Вона зовсім інша за якістю.
Вона накриває незалежно від того, наскільки терапевт відпочив. Вона може з’явитися раптово – в конкретний момент розмови, і так само раптово зникнути, коли тема змінюється. Її не можна подолати вольовим зусиллям – вона просто є, як туман, що входить в кімнату.
Саме це мав на увазі Дональд Вінікотт, коли сформулював три завдання аналітика: залишатися ЖИВИМ, залишатися ЗДОРОВИМ, залишатися НЕСПЛЯЧИМ. Він спеціально включив третій пункт. Це говорить про те, що проблема визнавалась відкрито вже в середині ХХ століття.
То що ж відбувається?
Вільям Біон десятиліттями досліджував те, що він назвав функцією КОНТЕЙНУВАННЯ. Ідея така: коли маленька дитина переживає щось нестерпне – страх, порожнечу, відчай – вона відщеплює це від себе і “поміщає” в матір. Через плач, через тіло, через контакт.
Розуміюча мати здатна прийняти в себе цей страх дитини – пережити його, витримати, перетворити на щось стерпне – і повернути дитині вже в перетвореному вигляді. Саме це і є контейнування.
Але що відбувається, якщо мати не може витримати?
Біон описував клінічні ситуації, де мати або “закривалась” від дитячих проєкцій, або сама ставала жертвою тривоги від того, що інтроєктувала. Дитина в такому разі лишалась один на один з нестерпним. З часом вона переставала навіть намагатись передати.
І ось вона – доросла людина – сидить навпроти вас у кабінеті.
Вона говорить. Але між словами є щось інше. Щось невербальне, що неможливо сформулювати, але що заповнює весь простір між двома людьми. Це те, що Отто Кернберг описував як невербальну трансляцію емоційної реальності: чим важчий ранній досвід людини, тим менше вона може сказати про нього словами. Тим більше вона передає через тіло, через атмосферу, через якість присутності.
Це і є ПРОЄКТИВНА ІДЕНТИФІКАЦІЯ в дії.
Не метафора. Не поезія. Клінічно описаний механізм.
Людина, яка несе в собі “мертвий”, порожній внутрішній простір, буквально передає цей стан у терапевтичний простір. Як той немовля передавав матері – зі всією відчайдушністю раннього досвіду.
І терапевт починає відчувати це в своєму тілі. Розмитість. Відключення. Бажання зникнути.
Якщо він досить занурений у матеріал і не захищений надто щільними власними захистами – він може буквально почати засинати.
А тепер найтихіший шар теми.
Кернберг описував феномен, який він назвав “комплементарною ідентифікацією”. Терапевт несвідомо починає відігравати роль фігури з минулого клієнта. Не тому що хоче. Не тому що не вміє. А тому що поле між ними настільки заряджене старими об’єктними відносинами, що терапевт буквально стає тією відсутньою матір’ю.
Мати, яка була поруч тілом, але психічно “вимкнена”.
Батько, в очах якого можна було шукати себе – і не знаходити.
Дорослий, який засинав саме тоді, коли дитина найбільше потребувала живого контакту.
Терапевт тілом ВІДТВОРЮЄ вашу ранню реальність прямо тут, просто зараз, у кабінеті.
І наступна думка вас накриє знову тією самою: “Я нудна. Я виснажую.”
Ні. Ваш сором просто знайшов те, що шукав. Підтвердження старої рани. Що ви – не достатньо.
Тепер про тіло.
Стівен Поджес, розробляючи поліваґальну теорію нервової системи, описав три режими роботи організму. Вентральний вагальний – це режим безпечного соціального контакту. Ми можемо бути разом, говорити, зустрічатись поглядами. Симпатичний – мобілізація, боротьба або втеча. Дорзальний вагальний – завмирання, “вимкнення”, депресія.
Коли в терапевтичному полі наростає нестерпна напруга, обидва – і клієнт, і терапевт – можуть “виїхати” з вентрального стану. Дихання стає поверхневим, кисню в мозок потрапляє менше. Позіхання в цьому контексті – буквальна спроба тіла повернутись у вентральний режим. Вдихнути глибше. Вийти з замерзання.
Тобто позіхання терапевта – це іноді сигнал тривоги у полі. Не нудьги.
Тривоги такої інтенсивності, яку жодне з них не може повністю витримати.
Засинання – ще глибше. Воно може настати поступово, як затьмарення свідомості, і в якийсь момент терапевт вже не може його зупинити. Один клінічний автор порівнював це з “горизонтом подій” чорної діри: є точка, після якої сила, що тягне всередину, вже нездоланна. Це особливо характерно в роботі з людьми, які пережили важкі ранні травми, де словами неможливо передати ту якість “мертвого” простору, що колись оточував їх.
Що з цим робити вам.
ЯКЩО ВИ КЛІЄНТ.
Не ковтайте це мовчки. Назвіть прямо: “Я помічаю, що ви позіхаєте. Що відбувається між нами зараз?” Те, як терапевт відреагує – вже інформація. Той, хто посоромиться і почне пояснювати – і той, хто скаже “так, дослідімо це” – демонструють різні рівні клінічної сміливості.
Зверніть увагу на момент. Про що ви говорили прямо перед тим? Найчастіше сонливість спалахує саме тоді, коли наближається щось справді важливе. Або коли клієнт несвідомо “відходить” від теми – говорить правильне замість справжнього.
Один мій клієнт якось сказав мені – вже наприкінці дуже довгої спільної роботи: “Я помічав вашу сонливість завжди в одному і тому ж місці. Коли розповідав про батька. Але не говорив вам про це, бо вирішив, що ви просто стомилися.”
Ми витратили ще рік на те, що ховалось саме там.
ЯКЩО ВИ ТЕРАПЕВТ.
Контрпереносна сонливість – не привід для сорому. Це клінічний матеріал. Питання, яке треба поставити собі: що зараз відбувається між нами, що моє тіло хоче вимкнутись? Чий стан я несу зараз? Чию відсутність я відтворюю?
Якщо ви достатньо сміливі – можна назвати це вголос. Обережно. Не звалюючи на клієнта відповідальність за ваш стан. Але відкрито: “Я помічаю в собі щось схоже на бажання зникнути. Чи є це зараз і у вас?”
Іноді саме це питання відкриває те, за чим людина приходила роками.
І наостанок – те, заради чого я все це написала.
Якщо ваш терапевт задрімав або позіхає – ваш перший імпульс буде звинуватити себе. Це старий рефлекс. Він виник задовго до кабінету.
Справжня правда складніша і важча.
Ви несете в собі щось настільки важке і настільки довго мовчазне, що навіть натренована людина навпроти вас відчуває, як її тягне в той самий стан, з якого ви намагаєтесь вийти.
Це не доказ вашої нікчемності.
Це доказ глибини того, що вам довелось пережити наодинці.
ОБІЙМАЮ ВСІМ СЕРЦЕМ
Ляля ❤️
