Одного разу я привела клієнтку в кафе морозива ( метафорично)
Дорослу жінку. Розумну, освічену, зовні цілком успішну. Запитала – яке любиш, шоколадне чи ванільне.
Вона стояла і не могла відповісти.
Не тому що вередувала. Її очі були справжні, розгублені, наче я запитала щось на іноземній мові, якої вона не знає. “Я не знаю” – сказала вона чесно.
І це страшніше, ніж здається на перший погляд.
Розгортання
Більшість з нас навіть не замислюється про такі дрібниці. Ми просто знаємо, що любимо, а що ні. У нас є смаки, цінності, відчуття “оце я, а оце не я”.
У людини з пограничним розладом особистості цього внутрішнього компасу часто просто немає.
Клінічно ми називаємо це порушенням ідентичності. Але я поясню це через образ, який мені колись дав один клієнт( мені так здається), і кращого пояснення я не чула за всю кар’єру.
Він сказав – я наче відро з дірками на дні.
Скільки в мене не наливай тепла, підтримки, любові – воно не затримується. Витікає. І я знову порожній.
Уявіть, що живете так постійно. Кожна зустріч, кожні стосунки, кожна робота – спроба знайти те, що нарешті заповнить дно. І щоразу знову порожньо, бо проблема не в тому, скільки наливають ззовні. Проблема в дні, якого немає.
Ось чому людина з ПРЛ так часто змінює партнерів, роботу, навіть стиль, навіть коло друзів. Не через легковажність.
Через відчайдушний пошук – а може тут я нарешті відчую, хто я.
Поглиблення
Ця порожнеча формується не одного дня. Вона будується роками системного знецінення внутрішнього досвіду дитини – коли те, що дитина відчуває, регулярно назвивають неправильним, зайвим, нереальним.
“Тобі не боляче”. “Ти перебільшуєш”. “З чого тобі бути сумною”.
Коли роками тобі кажуть, що твій внутрішній сигнал невірний – ти зрештою перестаєш його читати. Це як намагатись прочитати дорожній знак посеред урагану. Знак крутиться. Ти знаєш, що там щось написано. Але прочитати не можеш.
І людина з ПРЛ виростає, знаючи, що десь всередині мають бути смаки, цінності, бажання. Вона просто не може до них дотягнутись.
Це не пустота від лінощів чи браку інтелекту. Це пустота від відсутності практики – тому що ніхто ніколи не питав щиро “а що відчуваєш ти”, або питав і одразу знецінював відповідь.
І от гіркий парадокс. Людина з такою пустотою в собі часто вирішує, що в неї немає причин, через які хтось захотів би залишитись поруч. Бо якщо я сама не знаю, яка я – як хтось інший може мене цінувати.
Це підриває стосунки ще до того, як вони встигають зміцніти.
Що робити
Компас відновлюється не за одну розмову. Він відновлюється так само повільно, як роками руйнувався – через практику, повторення, і головне – через досвід, коли нарешті хтось поруч каже “те, що ти відчуваєш, має право бути правдою”, і не забирає це слово назад.
Морозиво тут – це насправді питання про право мати внутрішній голос.
І це право не повертається за один вечір.
ОБІЙМАЮ ВСІМ СЕРЦЕМ
Ляля ❤️
