*Я маю терпіти
*Щастя то для інших
*Мене не можна любити таким, який я є.
*Біль це частина мене
*Якщо я пожертвую собою тоді мене приймуть.
*Не можна надто радіти за це буде покарання
*Мені небезпечно бути видимим.
*Я не заслуговую на краще.
*Мої потреби тягар для інших
*Краще страждати мовчки, ніж бути відкинутим.
*Любов треба заслужити
*Якщо я буду занадто щасливим усе зіпсується
*Я звик до болю він мій дім
Це не просто схильність до смутку.
Це ціла стратегія психіки бути потрібним через жертву.
Це спосіб жити з глибоким переконанням “Я добрий, лише якщо мені боляче”
Що відбувається всередині такої людини?
Вона ніби не дозволяє собі радості
У ній є щось трагічно світле і водночас глибоко самозречене
Вона бере на себе провину навіть коли не винна
Вона може відмовитися від задоволення, бо це здається “егоїстичним”
Її самоповага базується не на успіхах, а на здатності витримувати біль
Звідки береться цей розлад?
У дитинстві така людина могла
– рости в атмосфері емоційного болю, де страждання стало нормою
– бути “рятівником” для батьків заспокоювати, підтримувати, жертвувати собою
– отримувати любов лише у стані нужденності або болю
– бути свідком того, як радість каралась або знецінювалась
Глибинне переконання
Щоби мене любили я маю страждати!!! Якщо мені добре я поганий!!
У стосунках
Вона турботлива, співчутлива, часто самовіддана і втомлена.
Вона вибирає партнерів, яким треба допомогти, врятувати, “витягнути”
Їй важко приймати підтримку, але легко давати її до самознецінення.
Її любов то жертва. Її вірністьто відмова від себе
Вона може злитися, але ховатиме цю злість і спрямовуватиме її на себе.
Що робити?
Терапія це повернення до себе.
Це вивчення радості без сорому, злості без провини, бажань без самознецінення.
Це дозволити собі жити не заради страждання, а заради себе.
Це навчитись казати “мені теж можна” без внутрішньої заборони.
А якщо це про вас?
Ви не ваша жертва. Ви не ваш біль.
Ви заслуговуєте на любов не через страждання, а просто так
Радість це не зрада
Це теж ваш простір
