Ви ніколи так не кричали на чужу дитину, як закричали на власну коли вона побігла на дорогу.
Той крик не мав нічого спільного з люттю на неї. Він мав все спільне з жахом втратити те, що ви любите найбільше на світі.
Ось річ, про яку в розмовах про гнів майже завжди забувають. Лють не завжди про руйнування. Іноді вона про захист. І чим сильніше ви любите, тим гострішою може бути ваша злість, коли цьому коханому загрожує небезпека.
Кернберг писав про це прямо, хоч і складною мовою. Агресивний потяг формується з інтеграції гніву, огиди, ненависті, так само як лібідо формується з інтеграції приємних афектів. І ключова функція гніву з самого початку не деструктивна сама по собі. Гнів позначає одночасно активацію відчуття “все погано” в стосунках з об’єктом і бажання усунути це погане, щоб відновити те хороше, яке під загрозою. Простими словами, лють часто виникає саме тому, що щось цінне опинилось під загрозою, і психіка мобілізується щоб це цінне захистити.
Мати, яка кричить на дитину що вибігла на дорогу, не ненавидить дитину. Її тіло мобілізувалось миттєво і потужно, тому що загроза була смертельною, і крик це не покарання, це найшвидший доступний спосіб зупинити небезпеку.
На консультаціях я часто бачу як люди соромляться саме цього виду люті. “Я так на нього накричала, коли він пізно повернувся і не написав, я сама себе не впізнала”. А насправді ця лють була прямим наслідком годин страху, уявлень про найгірше, паралізуючої тривоги про те що з близькою людиною могло щось статись. Лють в такому випадку це не протилежність любові. Це її телесна, миттєва, не завжди елегантна форма прояву в момент коли раціональна частина психіки ще не встигла втрутитись.
Ось де ховається найважливіше в цій темі, те що варто почути кожному хто соромиться власної гострої реакції на близьких.
Байдужість, а не гнів, є справжньою протилежністю любові. Людина, якій байдуже, не злиться коли партнер запізнюється, не хвилюється коли дитина не виходить на зв’язок, не переживає коли близький ризикує здоров’ям. Відсутність будь якої емоційної реакції на небезпеку для того кого любиш це набагато тривожніший сигнал ніж спалах різкого гніву від страху.
Але тут важлива різниця, яку не можна оминути. Гнів як миттєва реакція захисту це одне. Постійна дратівливість, крики як звична форма спілкування, це зовсім інше, і це вже не про любов, а про хронічно перевантажену нервову систему яка втратила здатність реагувати пропорційно. Одноразовий крик від жаху втратити дитину і щоденні зриви на дитину за розсипані іграшки це різні за природою явища, хоч тілесно можуть виглядати схоже.
Тут же ховається ще один клінічний нюанс, добре знайомий тим хто працює з депресивними станами. Кернберг описував людей, у яких є несвідома провина за прояв злості на об’єкт любові настільки сильна, що вони просто перестають дозволяти собі гнів взагалі, і замість нього відчувають депресію. Там де здорова психіка відреагувала б короткою, пропорційною злістю і пішла б далі, ця людина провалюється у почуття власної нікчемності, тому що злість на когось коханого відчувається як загроза самим стосункам.
Це та причина, з якої дуже м’які, дуже неконфліктні люди раптом дивують оточення несподіваними спалахами гніву. Афект, якому роками не дозволяли з’явитись в маленькій, керованій формі, накопичується і виривається у формі значно більшій, ніж того вимагала ситуація.
Тепер конкретно, що з цим робити.
Перше. Не соромтесь автоматично будь якого гострого гніву на близьких. Спочатку запитайте себе, це був захисний спалах через реальний страх втрати, чи це вже звична модель поведінки. Ці два випадки потребують зовсім різного ставлення до себе.
Друге. Якщо гнів був захисною реакцією на страх, назвіть це прямо людині, якій дісталось. “Я закричала бо злякалась до смерті, а не тому що ти щось жахливе зробив” повертає точний сенс тому що сталось, і дозволяє близькій людині не носити провину за вашу тривогу.
Третє. Якщо ви помічаєте що взагалі не дозволяєте собі злитись на близьких, навіть коли на це є всі підстави, це не ознака доброго характеру. Це ознака того що десь глибоко живе переконання, що злість зруйнує стосунки, і саме це переконання варто досліджувати, а не пишатись власною терплячістю.
Четверте. Якщо гнів на близьких перетворився з рідкісного захисного спалаху на щоденну норму спілкування, це вже інший рівень проблеми, який потребує довготривалої роботи з тим, чому нервова система живе в режимі постійної тривоги і роздратування, а не короткочасного захисту.
Нагадую: психотерапія досліджує зв’язок психіки і тіла, але не замінює медицину. Якщо хронічна дратівливість супроводжується виснаженням чи порушеннями сну, спочатку варто пройти огляд у лікаря.
Той крик коли дитина побігла на дорогу не був про ненависть до неї. Він був про те, наскільки нестерпною була б думка про її втрату. Іноді найгостріша лють це просто любов, яка не встигла знайти слів.
ОБІЙМАЮ ВСІМ СЕРЦЕМ
Лялія Мідик ❤️
