Легко радити “пробачте і рухайтесь далі”, коли це не ви стоїте над маленькою могилою, яку навіть не встигли обкласти плитою.
Легко говорити “та яка різниця”, коли у твоєму паспорті завжди було зрозуміло, хто ти – і ти ніколи не міг вимовити те що хотів вголос.
Легко гортаючи стрічку між кавою і роботою прочитати про черговий обстріл.
Але зовсім інше – коли запах гару стоїть у твоїй кімнаті, коли в твоїх вухах дзвенить від вибуху, коли твоє дитинство розлітається друзками скла разом із вікнами.
Легко знецінювати боротьбу народу, коли ніколи не стояв із голими руками перед танком, відчуваючи, як твоє серце б’ється у горлі.
Легко сміятися з суржика, коли тобі ніколи не забороняли своєю мовою співати, молитися, кохати.
Легко зітхати, що “досить вже тієї боротьби”, коли ця боротьба не спалила твою хату і не відібрала твій сон.
НАМ – ВАЖКО
Важко бути вільними серед тих, хто навчився жити в кайданах і називати це порядком.
Важко тримати спину рівно, коли пів світу відводить очі, щоб не бачити наші втрати.
Важко залишатися людьми, коли тебе щодня намагаються зробити “жертвою” без голосу і без права на гнів.
І водночас – це наша єдина дорога.
Бо незалежність -це не про “легко”.
Незалежність -це важко.
Це щодня платити ціну.
Це вставати навіть тоді, коли твоє тіло тремтить від втоми.
Це вчитися тримати дитину на руках, коли в тебе самого всередині провалля.
Це не погоджуватись на менше, ніж гідність, навіть тоді, коли світ переконує тебе: “здайтеся, так простіше”.
Так, їм легко говорити нам, що робити. Але ми знаємо: все справжнє народжується тільки через важке.
Наша свобода це рана, що кровоточить. Це шрам, який ніколи не зникне.
Це пам’ять, яка живе в кістках.
Саме тому наша незалежність буде вічною.
Бо вона випалена у нас в тілі.
Вибита у серці.
І вистраждана до крові.
Слава Україні – ГЕРОЯМ СЛАВА
