Інцест це не про секс.
Це про владу, про мовчання, про обмін тілом як валютою виживання.
Жоден ґвалтівник не діє сам.
Завжди є хтось, хто тримає двері відчиненими.
І дуже часто це мати.
Її не треба малювати чорними фарбами.
Вона сама виросла серед уламків, де любов пахла страхом.
Її колись теж не захистили.
Її вчили мовчати, посміхатись і терпіти.
І вона передала далі саме це бо іншого не знала.
МАТИ, яка підміняє любов порядком
Її дім як храм, у якому поклоняються тиші.
Біль не називають болем, сором називають вихованням.
Її дитина не людина, а продовження репутації.
Вона боїться скандалу більше, ніж крові.
МАТИ, яка втратила відчуття власного тіла
Вона звикла, що меж не існує.
Що чоловік має право.
Що тіло це ціна, яку платиш за дах, за їжу, за виживання.
Її шкіра пам’ятає дотики, яких не хотіла.
І тепер вона не чує, коли тіло дитини стискається від страху.
МАТИ, яка тримає сторону агресора
Вона каже “не провокуй”,
бо кожен її день це спроба не розгнівати хижака.
Вона вибирає не правду, а стабільність.
І захищає чоловіка, бо так захищає себе.
У її любові немає тепла лише страх втратити дах.
МАТИ, яка ховається у релігії, у хворобах, у молитвах
Її тіло відключилось від світу,
бо правда спалює.
Вона не дивиться і вважає це спасінням.
Її тиша це інкубатор для насильства.
І кожна її сльоза вже після.
МАТИ, яка ніколи не стала дорослою
Вона все ще дитина.
Її чоловік її батько.
Її страх старий, як дитяча ніч.
І тому дочка стає опорою, захистом, жертвою.
Бо у цьому домі немає матері, є лише дві дитини одна більша, одна менша.
МАТИ, яка торгує спокоєм
Її материнство контракт.
Вона вміє виживати і знає ціну всьому: тілу, мовчанню, зручності.
Для неї честь це розкіш.
Вона називає це “життєвою мудрістю”,
але насправді просто боїться залишитися голою серед правди.
МАТИ, яка знає
Вона бачить усе.
Вона чує скрип підлоги.
Вона знає, чому дитина не спить.
Але обирає не втручатись.
Бо у світі, де карають за правду, мовчання здається меншим злом.
Та це теж злочин.
Бо від її мовчання світиться зелений сигнал “можна”.
Інцест це не випадковість.
Це древня мова системи, де тіло власність, а страх цемент.
Де мати не обов’язково злочинниця, але завжди частина механізму.
Та кожна, хто наважується назвати речі своїми іменами,
ламає старий код крові.
Бо рід зцілюється не молитвою і не прощенням,
а голосом.
Правда — це розрив чарів, якими нас роками присипляли.
І коли одна жінка говорить “це було насильство”,
світ тріскає,
і через цю тріщину нарешті проходить світло.
Ляля ♥️
(пост натхненний Александрою Іліченко)
