У моєму дитинстві любов пахла умовами.
Її видавали не відразу а після іспиту.
П’ятірка тримай усмішку.
Трійка отримай подив з присмаком сорому.
Малюнок “ну, дитячі каракулі”.
Пісня “ти б краще книжку почитала”.
Мене не били, не карали ременем.
Мене карали тоном.
Оцією паузою перед фразою “могла б і краще”.
Оцим порівнянням: “А от у Лєни виходить…”
Ці слова різали не гірше ножа.
Так я навчилась виживати:
вгадувати настрій по кроках у коридорі,
читати похвалу між складок насуплених брів,
тиснути у собі будь-який порух радості, аби не виглядати “зайвою”.
Там, де мала бути дитяча свобода, у мене була дисципліна на виживання.
Я ставала невидимою, щоб не бути смішною.
Я стискалась у грудній клітці, щоб не вийшло голосно.
Я ламала себе заздалегідь -щоб ніхто інший не зламав.
І виросла не я.
Виросла машина для перевірки чужого виразу обличчя.
Я заходжу у кімнату і миттю бачу – хто схвалює, хто сумнівається, хто осуджує.
Я дихаю так, ніби прошу дозволу.
Я говорю так, ніби тримаю іспит.
А всередині сидить дівчинка – маленька, стиснута в кутку.
Вона притискає коліна до грудей і думає:
“Може, сьогодні мене не висміють? Може, сьогодні хоч раз скажуть – ти хороша?”
Але найболючіше те, що вона не мріяла про славу чи аплодисменти.
Вона мріяла, щоб хтось подивився просто в очі і сказав:
“Тобі не треба заслужити. Ти вже є”.
Ляля ❤️
