Треба бути обережним.
Сила або хитрість — найкращий шлях.
Ми живемо в джунглях, виживає сильніший.
Краще я перший завдам удару.
Обіцянки й борги — необов’язкові.
Можна брехати, якщо не спіймають.
Я маю право забрати своє будь-яким способом.
Інші слабкі — їх можна обманювати.
Якщо не я — то мене.
Роблю, що зійде з рук.
Мені байдуже, що думають інші.
Хочу — значить маю отримати.
Я виходжу сухим із води.
Якщо хтось не справляється — це не моя проблема.
Це не просто внутрішні переконання то код поведінки людини з антисоціальним розладом особистості.
Це світ, де мораль лише інструмент, а інші люди засіб або перешкода.
Це життя на межі без сорому, співчуття, каяття.
Що відбувається всередині такої людини?
Вона не довіряє. Бо світ — це пастка.
Вона діє першою. Бо в дитинстві того, хто чекав — ламали.
Вона бачить у людях ресурс. Бо ніхто ніколи не був для неї надійним.
Вона не має провини. Бо провина — то для тих, хто слабкий.
Вона не має страху втрати. Бо прив’язаностей не було.
Антисоціальний розлад то не завжди про кримінал. Це про відсутність емпатії, інструментальне ставлення до інших і глибоку емоційну черствість, що маскується під “успіх”, “харизму” або “сміливість”.
Звідки це береться?
Такими народжуються але у дитинстві така людина:
могла жити в жорстокому, знеособленому середовищі;
зазнавала насильства, покарань без сенсу або пояснення;
звикла, що світ небезпечний, і виживе той, хто швидший, жорсткіший, безжальніший.
Почуття —то було зайве
Плач — карався
Слабкість — висміювалась
Довіра — зраджувалась
Так формується психіка, яка не бачить цінності в іншій людині, лише функцію.
У стосунках
Вони можуть бути чарівними, спокусливими, успішними доки це потрібно.
Вони легко маніпулюють без каяття.
Вони порушують межі не через імпульсивність, а через переконання: “я маю право”
Вони не визнають провини, не відчувають сорому, не беруть відповідальності.
І при цьому — часто дуже адаптовані. Бо розуміють, як влаштований світ. І вміють його використати.
Що робити?
Зміни можливі, але рідкісні!!!!!
Антисоціальні особистості майже ніколи не звертаються по допомогу самостійно, бо не вважають свою поведінку проблемою.
Робота терапевта — то не моралізаторство, а обережна робота з реальністю наслідків, з розвитком саморефлексії, а іноді з базовим навчанням емоцій ( то пізда як важко)
А що, як ви поруч із такою людиною?
Захищайте себе.
Не виправдовуйтеся.
Не чекайте емпатії.
Не намагайтесь “достукатися до серця”
Бо його там може й не бути принаймні в тому вигляді, який ви знаєте!!!!!
