Іноді ЛЮБОВ нагадує біг за тінню.
Ти бачиш її -і біжиш швидше.
Вона віддаляється -і ти ще більше пришвидшуєш крок.
Відчуваєш спеку у грудях, коліна обпікає вітром, серце стукає, наче просить вирватися назовні.
Але тінь не озирається.
Вона не простягає руки.
Її завдання -тікати.
Твоє завдання – доводити, що ти варта її зупинки.
Ті, хто стоять поруч і вже тримають тебе за руку, здаються чужими.
Від їх тепла навіть ніяково – бо тут не треба заслуговувати.
Тут немає цієї давньої гри з дитинства:
коли холодний дотик змушував тягнутися сильніше, коли кожна крихта уваги була, як вода в пустелі.
І тоді ти знову обираєш тінь.
Знову біжиш у пилюці, у вітрі, у спразі.
Бо цей біг -знайомий.
Бо тут твоє тіло пам’ятає, що значить бути “зайвою”
і як солодко здається момент, коли тебе, нарешті, помітили.
Але тінь не обіймає.
Вона- лише форма твоєї старої рани.
