І одного дня ти зупиняєшся.
Не тому, що втомилася.
А тому, що помітила біг нікуди не веде.
Вперше за довгий час ти відчуваєш власні стопи.
Вони торкаються землі, а не летять у повітрі навздогін тіні.
Вперше ти вдихаєш повітря не у ривках, а повільно, наче воно має смак.
Тінь біжить далі.
Вона навіть не озирнулась.
І ти раптом розумієш -у цьому й була правда:
НІКОЛИ НЕ ОЗИРНЕТЬСЯ.
Але поруч хтось стоїть.
Не манить, не тікає, не вимагає бігти за ним.
Просто є.
Теплий, живий, відкрита долоня -без умови і без випробувань.
Тобі спершу ніяково.
Мозок шукає, що з цим робити.
Але тіло знає:
ось воно -місце, де можна зупинитися.
Де твою цінність не треба доводити.
Де ти не “зайва”
І ти робиш крок.
Не вперед, не назад – до себе!
