Пост про токсичний сейфтизм і страх зусиль
Ми втомилися. Вигоріли, виснажились, напружувались “через не можу” десятиліттями — поколіннями.
І тепер маятник хитнувся в інший бік.
НЕ СТАРАЙСЯ
БУДЬ У РЕСУРСІ
НЕ ТИСНИ НА СЕБЕ І ДИТИНУ
ЗУСИЛЛЯ — ЦЕ ВЖЕ НАСИЛЬСТВО
КОМФОРТ — ПОНАД УСЕ
Звучить лагідно. Наче любовно. І десь дуже дуже дуже потрібно!!!!!
Бо правда в тому, що багато хто не знав безпеки. І зараз ми вчимося піклуватися про себе заново
Але терапія знає одну просту річ:
Зцілення — не в крайнощах. Зцілення — в русі, в живому контакті, в поступовому розвитку здатності зустрічатись із реальністю.
Зусилля — не ворог.
Це не примус. Це внутрішній рух до чогось значущого.
Ресурс не уникнення всього, що викликає напругу. Це здатність зустрітись з цією напругою і витримати. Не зламатися. А рости.
Дітям теж потрібно зустрічатись зі складним. Із фрустрацією. Із потребою зібратись і спробувати ще раз.
Звісно, не залишеними сам на сам. А поруч з нами. З нашою присутністю.
Але не замість них.
Коли ми намагаємось уберегти від усього ми позбавляємо досвіду.
Позбавляємо м’язів волі, гнучкості, стійкості.
Позбавляємо віри у власну здатність справлятись.
І потім приходять тривожні підлітки, які бояться зателефонувати незнайомій людині, молоді дорослі, що паралізовані страхом невдачі, і батьки, які не знають, як витримати сльози дитини, бо самі виросли без досвіду витримувати власні.
Турбота — не в уникненні болю. Турбота — в навичці проходити через нього живим, з кимось поруч.
Зусилля — не травма. А можливість наблизитись до себе справжнього
