⚠️ може бути боляче тому дуже обережно⚠️
Ти ловиш себе на думці, що з кимось рідним може статися щось погане.
І тут же, швиденько, перебиваєш її. Тричі стукаєш по дереву. Сплюнув. Подумав про хороше, щоб “відмінити”. Бо якщо не відмінити, то ніби накличеш.
І десь глибоко всередині є тиха, але абсолютна впевненість: моя думка має силу. Я можу нашкодити подумавши. Я можу врятувати, якщо зроблю все правильно.
Вітаю. Це МАГІЧНЕ МИСЛЕННЯ. І це не дурість, не забобони, не “недостатньо просвіти”. Це набагато глибше і чесніше, ніж нам хочеться визнавати.
Зараз поясню, що там насправді. Бо популярна психологія перетворила цю тему на якусь фігню про “візуалізуй бажане і всесвіт принесе”. А справжня історія магічного мислення це історія про дитину, яка вижила.
Почнімо з того, що магічне мислення це нормальна, обовʼязкова стадія розвитку. Кожен з нас через неї пройшов.
Жан Піаже описав цей ранній рівень психіки так: дологічний, а-дуалістичний, магічний. Маля ще не відділяє себе від світу. Воно думає і світ ніби має слухатися. Захотів, щоб мама прийшла, мама прийшла, отже це я її викликав. Розізлився на тата і тато захворів, отже це я.
Це називається ВСЕМОГУТНІСТЬ ДУМКИ. Дитина живе в світі, де бажання і реальність ще не розклеєні. Де думка і вчинок одне й те саме.
І в нормі ми з цього виростаємо. Поступово. Коли є хтось дорослий поруч, хто витримує наш гнів і не вмирає від нього. Хто показує: твоя лють не зруйнувала світ. Дивись, я тут, я жива, ти мене не вбив своєю ненавистю. І психіка видихає. І вчиться, що думка це думка, а реальність це реальність.
А тепер те, про що зазвичай не кажуть.
Що відбувається з дитиною, яку НЕ витримали? Яка росла там, де гнів був смертельно небезпечним. Де за злість карали, кидали, відверталися. Де поруч не було стабільного дорослого, який витримає бурю і виживе.
Така дитина застрягає. Частина її залишається там, на магічному рівні. Назавжди.
Дональд Калшед у книжці “Внутрішній світ травми” описує це блискуче, спираючись на майже забутого аналітика Шарля Одайє. Одайє ще в середині минулого століття зрозумів річ, яку ми досі недопереварили.
Після ранньої травми утворюється відщеплена, регресивна частина Я. Вона не дорослішає разом з рештою. Вона лишається на тому магічному, дитячому рівні. І сидить там тихо. До часу.
А спрацьовує вона ось коли. Тільки-но накриває страх. Тільки-но ситуація хоч трохи нагадала ту давню небезпеку. І все. Доросла, розумна, освічена людина за секунду провалюється назад. У всемогутність думки. У ритуали. У впевненість, що катастрофа неминуча і це якось повʼязано з нею. Одразу кажу я не виняток
Тому ти можеш мати два вищих, читати книжки, все розуміти головою. І все одно тричі стукати по дереву. Бо стукає не голова. Стукає та маленька застрягла частина, для якої це питання ВИЖИВАННЯ.
І ось тут найважче.
Одайє показав, що магічне мислення має два обличчя. Дві сторони однієї монети.
Є світла магія. Залишок тих перших років, коли ще було сяк-так безпечно, коли ще хтось беріг. Це віра в добрий знак, у захист, у те, що якщо я зроблю правильно, мене вбережуть. Звідси внутрішні “великі добрі істоти”, янголи-охоронці, відчуття вищої сили, яка прикриває.
А є чорна магія. І це спадок саме травмованого дитинства. Постійне, нав’язливе очікування КАТАСТРОФИ. Впевненість, що зараз станеться найгірше. Що це твоя провина. Що ти щось не так подумав, не так зробив, недостатньо постарався, і тому прийде біда.
І зверни увагу на пиздецьки важливу деталь, яку вивів Одайє.
Травма давно скінчилася. Зовнішньої небезпеки вже нема десятиліттями. А магічне мислення лишається. І воно само стає джерелом жаху.
Тобто людину травмує вже не подія. Її травмують власні очікування біди. Думка про катастрофу стає такою страшною, що сама перетворюється на травму. Замикається порочне коло. Ти живеш у безпеці, а всередині тебе щодня вішають.
Тепер про найтемніше. Про того, хто всередині цим керує.
Калшед, услід за аналітиком Берглером, описує внутрішню фігуру, яку назвали даймоніон. Це не якась там метафора. Це цілком конкретний психічний механізм.
Уяви: дитину травмували так, що жити з повним усвідомленням цього неможливо. І психіка робить хід відчаю. Вона ставить всередині наглядача ( я про це писала вчора). Жорстокого. Всемогутнього. Який нібито захищає.
Як він захищає? Він не дає тобі знову відкритися. Не дає ризикнути, повірити, привʼязатися, бажати. Бо колись саме відкритість і бажання тебе вбили. І тепер ця внутрішня фігура буде атакувати тебе зсередини, лякати катастрофами, нашіптувати “не висовуйся, буде гірше”, аби тільки ти більше ніколи не опинився беззахисним.
Це і є чорний бік магічного мислення в дії. Голос, що каже: світ небезпечний, біда неминуча, і ти маєш постійно щось робити, щоб її відвернути.
А ще цей наглядач використовує твою стару дитячу грандіозність. Колись маля вірило, що воно центр світу, всемогутнє. Травма це розбила. Але уламки лишилися. І тепер внутрішній мучитель тицяє тобі ними в обличчя.
Він питає: а ти досяг усього, що мав? А ти достатньо ідеальний? А чому ти ще не врятував усіх?
Тут цікаво!!!
Сідні Блатт показав, що саме ця динаміка, невротичний перфекціонізм, стоїть за частиною самогубств зовні цілком успішних людей. Бо коли всередині сидить той, хто вимагає божественної досконалості, жодне досягнення не рятує. Планка завжди вище за тебе.
Магічне мислення дорослого це часто оце. Не мила примха. А “якщо я все проконтролюю думками і ритуалами, біди не буде”. Контроль над неконтрольованим. Спроба маленької застряглої дитини відвернути катастрофу, яка вже сталася. Давно.
То що з цим робити. Бо я не люблю лишати людину просто з діагнозом.
Перше. Перестань соромитися цього і перестань з цим воювати лобом. “Я ж розумна людина, чому я так думаю” це не допомагає. Бо до тієї частини логіка не доходить. Вона живе не в голові, а нижче, у тілі, у древньому страху. Лаяти її те саме, що кричати на перелякане маля. Воно злякається ще більше і сховається глибше.
Друге. Вчись помічати момент перемикання. Ось ти спокійний. А ось накрило, і вже стукаєш по дереву, вже прокручуєш катастрофу. Між цими двома станами є тригер. Щось нагадало старе. Твоя задача не прибрати реакцію силою, а зловити її. “Ага. Мене зараз накрило. Це не реальність прийшла. Це піднялася та частина”.
Третє, і головне. Тій застряглій частині потрібно те, чого вона не отримала тоді. Дорослого поруч, який витримає її жах і не помре. Який скаже: я бачу, як тобі страшно, і катастрофи нема. Спочатку цим дорослим стаєш ти сам, для себе. Потім, у глибокій терапії, ця функція добудовується по-справжньому. Бо саме там, у безпечних стосунках, регресивна частина нарешті дорослішає. Те, що колись зупинилося, знову рушає.
Магічне мислення не вимикається кнопкою. Воно розчиняється повільно. У міру того, як всередині зʼявляється стабільний дорослий, який не вірить, що твоя думка вбиває . І не вірить, що неминуча катастрофа.
Думка це думка. Лють нікого не вбила. Ти подумав погане і нічого не сталося, бо твоя голова не пульт від реальності. Ти не настільки всемогутній. І це, бляха, найкраща новина у твоєму житті. Бо якщо ти не можеш накликати біду думкою, то ти й не винен у тому, що з тобою тоді зробили.
ОБІЙМАЮ ВСІМ СЕРЦЕМ
Ляля ❤️
