МИ БАЧИМО ФУНКЦІї
Плече, яке має тримати.
Руку, яка має заробляти.
Спину, яка має витримати.
Ми не дивимось на чоловіка як на людину з серцем, яке теж болить, з поглядом, який теж хоче тепла.
Ми звикли дивитися крізь них.
Як крізь прозору плівку таку, що пропускає лише потрібне.
Надійність.
Силу.
Впевненість.
Гроші.
Але не тремтіння, не страх, не тиху ніжність, яка є, але не показана.
Ми не запитуємо, як він почувається.
Бо в нашому сценарії він не має почуттів. Він має стояти.
І з цього моменту ми вже не поруч – ми по різні боки.
А потім починаються стосунки.
Не зустріч двох світів а точка перетину двох сценаріїв.
Вона втомилася бути сильною. Він не знає, як бути живим(((
Вона шукає захисту. Він шукає визнання.
А замість зустрічі народжується УГОДА.
Тиха, невидима, але жорстка:
ти виконуєш свою роль – я свою.
Любов стискається, як серце в кулаці.
Стає побутом. Стає чек-листом.
Стає мовчанням, яке важче за сварку.
А потім приходить дитина.
І замість двох з’являються три.
Але не завжди три живих. Часто одна жінка, дитина і функція.
Бо чоловік у цьому сценарії не батько.
Він ресурс.
Стабільність, дах, тиша без голосу.
А дитина народжується не у світ любові а у світ ролей.
У світ, де батьківство не про двох, а про тягар, який тягнуть поодинці.
І ми не помічаємо, як найсвятіше зустріч життя стало технічним процесом.
А потім ми все пропускаємо.
Перший погляд. Дотик. Диво.
Пропускаємо момент, коли життя торкається нас – а ми вже в голові десь попереду, у планах, у вимогах, у контролі.
Ми пропускаємо чоловіків, бо не бачимо людей за їхньою функцією.
Ми пропускаємо жінок, бо стискаємо їх у ролі матерів, сильних, витривалих.
Ми пропускаємо дітей, бо замість дивитись їм у очі дивимось у сценарії.
А потім раптом порожнеча.
Бо там, де мало бути любов, ми залишили вимоги.
Там, де мало бути життя, ми поставили план.
Там, де мало бути Диво ми залишили Функцію.
І світ стає глухим. Навіть якщо він наповнений людьми.
Ляля ❤️
