Це питання ніхто не ставить уголос.
Але дитина чує його кожен день. Не словами. Тілом.
Чує його в тому, як її смикають за руку. В тому, як на неї дивляться, коли вона радіє. В тому, як її радість когось дратує.
Є жінки, які народжують дитину не для дитини.
Народжують, щоб було куди вилити те, що в них всередині кипить роками. Щоб було кого смикати. Кого виправляти. На кому розрядитися після того, як день знову не вдався.
Щоб було кого вдарити і не отримати здачі.
Щоб було кому пред’явити рахунок за все своє нещасливе життя.
Звучить страшно? Так і є. Але я не пишу це, щоб когось затаврувати. Я пишу це, щоб назвати механізм. Бо поки він безіменний, він повторюється з покоління в покоління, мать його, як прокляття.
Тепер по суті.
В об’єктних відносинах є поняття проективна ідентифікація. Кляйн описала його ще сто років тому, і досі точніше не сказали.
Це коли людина не витримує щось всередині себе. Свою лють. Свою нікчемність. Своє відчуття, що вона погана і нелюба.
І вона не переживає це. Вона ВКЛАДАЄ це в іншого.
А найзручніший інший, який не втече, не дасть здачі і повністю залежить, це власна дитина.
Дональд Вінікотт
“Коли дитина дивиться в обличчя матері, вона бачить там саму себе.”
А якщо мати дивиться на дитину і бачить там не дитину, а свій страх, своє роздратування, свою невдачу?
Тоді дитина дивиться в материне обличчя і бачить там, що вона погана. Що вона завада. Що з нею щось не так від самого народження.
І несе це далі. В тіло. В горло, яке стискається, коли треба попросити. В плечі, які вічно підняті до вух. В живіт, який болить перед кожним дзвінком мамі вже в сорок років.
Жінка, яка так поводиться з дитиною, не монстр.
Вона сама колись була цією дитиною.
Її теж ніхто не зустрів з радістю. Над нею ніхто не схилявся з усмішкою. Їй ніхто не розкривав обійми назустріч просто за те, що вона є.
Вона не вміє бути задоволеною дитиною, бо ніхто і ніколи не був задоволений НЕЮ.
Розумієте? Вона не може дати те, чого сама не отримала. Не тому що зла. Тому що порожня в тому місці, де мала б бути любов.
Еліс Міллер
“Дитина, яка обслуговує потреби батьків, не має права на власне Я.”
І ось вона виросла. І народила. І несвідомо чекає, що ЦЯ дитина нарешті її долюбить. Долагодить. Заповнить ту діру, яку залишила її власна мати.
Тільки дитина не може. Дитина мала. Дитина сама прийшла по любов, а не роздавати її дорослому.
І коли дитина не справляється з цією непосильною роллю, мати злиться ще більше. Бо знову не отримала. Знову її не наповнили. Знову вона нелюба.
Так і крутиться це колесо. Бабуся не долюбила маму. Мама не долюбила тебе. І рука вже сама тягнеться зробити те саме з твоєю дитиною.
Бо стати матір’ю це НЕ означає автоматично стати своєю матір’ю.
Колесо можна зупинити. Але не побажаннями. Не на силі волі. Не через “я буду кращою, ніж вона була”.
Зупиняється воно інакше.
Перше. Назвати правду. Тебе не любили так, як було треба. Не пом’якшувати. Не виправдовувати ту, що тебе ранила. Просто визнати факт. Без цього нічого не рушить.
Друге. Оплакати. Не пробачити по команді, а саме оплакати ту маленьку дівчинку, яку не зустріли з обіймами. Горе по недоотриманому це не слабкість. Це єдині двері назовні. Левін і ван дер Колк про це пишуть прямо: непрожите горе живе в тілі і вистрілює в наступне покоління.
Третє. Перестати призначати дитину своїм терапевтом. Дитина не зобов’язана тебе лікувати, рятувати від самотності і доводити, що ти хороша. Це не її робота. Це твоя.
І головне, чого я не скажу.
Я не скажу “все буде добре”. Не скажу, що материнство це обов’язково щастя і чудо. Для когось воно справді стало розквітом. А для когось це щоденна боротьба з рукою, яка тягнеться вдарити, і з голосом всередині, який кричить материним голосом.
Вінікотт казав про достатньо хорошу матір. Не ідеальну. Достатньо хорошу.
Достатньо хороша це та, яка зривається, але повертається. Яка ранить, але лагодить. Яка побачила свою лють і не вилила її на дитину, а понесла в терапію.
Це не красиво. Це не швидко. Це часом просто пиздець як важко.
Але саме тут, у цій непарадній, чесній роботі над собою, і ламається колесо.
Не заради того, щоб стати ідеальною матір’ю.
А заради того, щоб твоя дитина, дивлячись у твоє обличчя, нарешті побачила там себе. А не твою війну.
ОБІЙМАЮ ВСІМ СЕРЦЕМ
Ляля ❤️
