І це вбиває терапію зсередини.
Психологи заздрять.
Мовчки.
Потайки.
І це руйнує людей на кушетці.
Є така негласна угода у психотерапевтичному середовищі: ми – особливі люди.
Пропрацьовані
Зрілі
Ми не заздримо – ми “відчуваємо складні емоції, які потребують дослідження”. Ми не ненавидимо колегу, який зібрав повний запис і виступає на конференціях – ми “помічаємо власні незакриті потреби”.
Блять, та це просто заздрість. Звичайна, тваринна, пекуча.
І за 20 роки практики я бачила, що вона робить із терапевтами. І з їхніми клієнтами.
Нейробіологія каже нам, що заздрість активує ті самі ділянки мозку, що й фізичний біль. Тобто це буквально больовий досвід. І коли він нестерпний – психіка робить єдине, що вміє.
Витісняє
Раціоналізує
Маскує під “етичне занепокоєння”, “захист стандартів”, “турботу про клієнтів”.
А потім ця маскована заздрість лізе у кабінет. Прямо на кушетку.
Ось як це виглядає у практиці. Терапевт дізнається, що його колега взяв клієнта, з яким він сам не впорався. Клієнт пішов до іншого – і йому СТАЛО КРАЩЕ. Швидко. Помітно. Публічно.
І от цей терапевт починає – ненавмисно, несвідомо – трошки більше патологізувати своїх клієнтів. “У вас виражені нарцисичні риси” – де раніше було просто “ви маєте потребу у визнанні”. Стає жорсткішим. Менш гнучким. Більше наполягає на своєму підході. Бо МУСИТЬ довести, що він хороший терапевт. Що він достатньо хороший.
Клієнт це зчитує тілом.
Не розумом – тілом.
Стискається. Починає приховувати свої успіхи, щоб не провокувати терапевта. Відчуває сором за власне покращення. І терапія перетворюється на повільну ретравматизацію.
Мелані Кляйн(дуже цікава тьотя ми з вами її обов’язково будемо вивчати) описала заздрість як бажання знищити благо іншого – не просто мати його, а ЗНИЩИТИ. Щоб ніхто не мав. Це архаїчно. Це з перших місяців життя. І це є в кожному з нас, хто вибрав цю професію.
Чому саме ми?
Бо ми прийшли сюди з власними ранами. Бо ми хочемо бути цінними, потрібними, незамінними. І кожен успішний колега – це дзеркало, в якому відображається наш власний дефіцит.
Є ще окрема лютість – психологи-інфлюенсери.
Людина робить каруселі про “типи прив’язаності” – і у неї сто тисяч підписників.
Ти 30 років сидиш у кабінеті з людьми, які не можуть вийти з ліжка, які втратили все – і тебе знає триста осіб.
Це несправедливо. Реально несправедливо(((
Але ось де важливо зупинитися і подивитися: що саме болить?
Кількість підписників – чи відчуття, що твоя глибока, важка робота невидима?
Що справжній клінічний досвід суспільство цінує менше, ніж яскраву інфографіку?
Ось туди – туди варто іти в терапії.
Або в супервізії.
Або в особистому аналізі.
Бо якщо не туди – воно піде до клієнта.
Заздрість “зверху вниз”.
Коли СУПЕРВІЗОР заздрить стажеру.
Коли досвідчений терапевт починає придушувати молодого колегу, який легше встановлює контакт, швидше інтегрується, має природну харизму.
І от цей супервізор починає – “з турботою про клієнта” – нескінченно знаходити помилки. Патологізувати стиль роботи молодшого. Відмовляти у підтримці. Влада не захищає від заздрості. Вона просто дає інструменти, якими та заздрість реалізується.
Що з усім цим мать його робити?
Перше – розпізнати. Не “відчути складні емоції”, а прямо сказати собі: я заздрю. Ось цій людині. Ось цьому конкретно – запису, гонорарам, визнанню, свободі, кількості підписників. Це боляче. Але це чесно.
Друге – розкласти на конкретику. Заздрість зазвичай розмита. “Він успішніший за мене” – це ні про що. А от “він може брати дорого і люди платять без торгу” або “вона говорить перед камерою і не клякне” – це вже інформація. Це вказує на реальну незадоволену потребу.
Третє – особиста терапія. Без варіантів. Не як опція “якщо зовсім погано”, а як обов’язкова гігієна. Якщо ти не несеш свою заздрість до терапевта – ти несеш її до клієнта.
Четверте – те, що Кляйн називала “депресивною позицією”. Здатність витримати амбівалентність.
Що колега може бути хорошим – і це не знищує тебе.
Що його успіх не дорівнює твоєму провалу.
Що ресурсів вистачить на всіх – якщо не мислити категоріями виживання.
Це важко. Це дуже важко.
Особливо зараз, коли ми всі живемо в умовах хронічного дистресу, коли ресурсів об’єктивно менше, коли є буквальна конкуренція за міжнародні гранти і безпечні умови роботи.
Коли хтось зміг виїхати – а ти залишився під обстрілами і продовжуєш приймати клієнтів між повітряними тривогами.
Тут заздрість може бути нестерпною. І вона буде. Це нормально.
Ненормально – нести її у кабінет до свого пацієнта.
Ненормально – дозволяти їй вирішувати, як ти ставишся до колег, до стажерів, до клієнтів.
Ненормально – маскувати її під “захист стандартів” і “етичне занепокоєння”.
Заздрість є у кожному з нас, хто обрав цю роботу.
Це не вирок і не ганьба. Це сигнал – про незакриті потреби, про нереалізовані бажання, про місця, де болить по-справжньому.
Питання лише в одному: куди ти понесеш цей сигнал.
До себе – або до людини, яка прийшла до тебе по допомогу.
ОБІЙМАЮ ВСІМ СЕРЦЕМ
Ляля ❤️
