Ти тягнешся до солодкого не тому що слабка. Ти рятуєш себе так, як навчилася ще тоді.
Людина сидить навпроти мене і говорить: я не можу зупинитися з солодким. Зриваюся. Вночі. Після стресу. Коли самотньо. Соромно признаватися, але це сильніше за мене.
Я слухаю і думаю: ні. Це не сильніше за тебе.
Це ТИ – сильніша за все те, що колись з тобою блять сталося(((
І ця рука, що тягнеться до холодильника о першій ночі – вона не ворог. Вона пам’ятає. Вона рятує тебе так само, як рятувала тоді, коли більше нічого не було.
Давай по-чесному. Розберемося як воно все працює.
Коли дитина живе в домі, де небезпечно – п’яний батько, крики, непередбачуваність, холод, самотність серед людей – її нервова система весь час у стані загрози. Не раз на тиждень. Не іноді. ПОСТІЙНО.
Це означає, що кортизол і адреналін – гормони стресу – стають фоном. Тілом у тривозі. Базовим станом, якого дитина навіть не помічає, бо інакше ніколи не було.
І ось в цей фон прилітає цукор.
Цукор дає миттєвий стрибок глюкози. Мозок отримує сигнал: є ресурс, є енергія, є щось хороше. Виробляється дофамін. На секунду – чи на хвилину – темрява відступає.
Дитячий мозок запам’ятовує: ось воно. Спосіб вижити.
Не “зайва цукерка”. Не “слабкість характеру”. Протокол виживання, записаний у нейронних ланцюжках. Дуже розумне рішення в дуже нерозумних обставинах.
Минають роки. Людина виростає, іде з того дому, будує інше життя. І ніби все добре. Але тіло – не знає про “ніби все добре”.
Тіло живе за протоколом, який йому колись врятував життя.
Певний запах. Підвищений голос десь поруч. Відчуття що зараз почнеться щось погане. Втома після роботи де ти знов усім догодила. Самотність увечері. Порожнеча після сексу з людиною яка не бачить тебе.
Тригер. І рука тягнеться.
Не до шоколаду, якщо чесно. До того відчуття: є щось хороше. Я не падаю. Я ще тут… Мать його Як же мені боляче
І ось де болить по-справжньому.
Найбільший біль тут – не в солодкому. Він – в тому, що людина починає ненавидіти себе за це. Лаятися. Соромитися. Ховатися. Сідати на чергову дієту з позиції “я зламана і треба виправити”.
Але ти не зламана бляха
Та дитина, що їла цукерки поки дорослі кричали – вона не була слабкою. Вона була геніальною. Вона знайшла те, що допомагало не розсипатися. І завдяки їй ти зараз тут. Жива. Читаєш це!!!! Не дойобуйся до неї!
Сором за те, що тебе врятувало – це вже друга рана поверх першої.
Що з цим робити – питання не просте. І відповідь не “просто не їж солодке”.
Відповідь – навчити нервову систему, що небезпека минула. Дати тілу досвід безпеки, який воно ніколи не мало. Розібратися, які тригери досі запускають старий протокол – і повільно, дуже повільно переписати його. ДУЖЕ НА ЖАЛЬ ПОВІЛЬНО
Це довга робота. Це не про силу волі. Це про те, щоб нарешті зустрітися з тією дитиною, яка все ще сидить в темряві зі своєю цукеркою – і сказати їй: ти молодець. Ти впоралася. Я прийшла.
Тепер можна по-іншому.
Нагадую: психотерапія досліджує зв’язок психіки і тіла, але не замінює медицину. Фізичні симптоми – спочатку до лікаря.
ОБІЙМАЮ ВСІМ СЕРЦЕМ
Ляля ❤️
