Вона вчилася зникати. Ковтати слова. Глушити сміх. Заспокоювати пульс. Тримати себе в рамках, де любов обіцяли тільки за тишу і зручність. Так народилася “нормальна” дівчинка, правильна, акуратна, функціональна, з порожніми грудьми і важкою тишею всередині.
Тепер вона сидить біля вікна і дивиться, як живуть інші. Тіло знає втому. Шкіра знає холод. Дихання не доходить донизу. В цій тиші немає спокою. Є тільки стара пам’ять про те, як колись довелося перестати бути, щоб залишитися поруч.
І тепер їй потрібна не нова роль і не чергова маска, а тиха, довга реабілітація живості, де шкіра знову вчиться відчувати, дихання повертатися в груди й живіт, напруга повільно танути, а тіло згадувати, як це бути не правильною, а справжньою.
