П’ятий гастроентеролог за два роки. П’ята гастроскопія. Все чисто.
А живіт крутить так, що людина боїться виходити з дому. Боїться їсти. Боїться, що знову скрутить посеред наради чи в метро.
Їй кажуть – у вас синдром подразненого кишківника, пийте більше води, менше нервуйте. І відпускають з рецептом на спазмолітики і відчуттям, що вона або симулянтка, або несповна розуму.
Вона не симулянтка. І не несповна розуму.
Просто хвороба, яку вона носить, називається не так, як шукають гастроентерологи. Вона називається тіло тримає те, що психіка не змогла перетравити. Буквально. Не перетравити.
Це не красиве порівняння для посту в фейсбуці. Це механізм, який описаний в купі клінічних досліджень і який я бачу на прийомах кожен, бляха, тиждень.
Коли переживання занадто велике, занадто небезпечне або занадто заборонене, щоб його відчути і назвати, психіка не знищує це переживання. Вона його ховає. І ховає не в повітря, а в тіло, тому що тілу нема куди тікати.
Це називається алекситимія – нездатність розпізнати і назвати власні емоції словами. Не тому що людина тупа чи черства. А тому що в дитинстві її, найімовірніше, ніхто не навчив, що відчуття взагалі мають імена і мають право існувати.
Уявіть дитину, яка плаче, а їй кажуть не реви, тобі нема через що. Дитину, яка боїться, а їй кажуть не будь мамулиним синочком. Дитину, яка злиться, а її злість називають істерикою і соромлять.
Ця дитина виростає і в тридцять п’ять років сидить у мене на прийомі й на питання що ви зараз відчуваєте розгублено дивиться і каже не знаю, наче нормально, наверно норм.
А тіло знає. Тіло завжди знає, навіть коли голова не в курсі.
І ось де починається найцікавіше і найстрашніше водночас.
Психіка, якій заборонили відчувати, не перестає реагувати на стрес. Вона просто переносить реакцію туди, де її не можуть заборонити – у фізіологію. У кортизол, який ллється в кров без зупину. У м’язи, які тримають напругу роками. У кишківник, який реагує на страх швидше за мозок, бо в кишківнику, до речі, більше нервових клітин, ніж у спинному мозку, і він давно вже прозваний другим мозком не просто так.
Це називається алостатичне навантаження – те, що відбувається з тілом, коли стресова система працює на знос роками без розрядки. Не гострий стрес одного разу. А хронічний, тихий, той що триває фоном настільки довго, що людина забула, як це – жити без нього.
Мігрені, які починаються завжди після конфлікту, але людина каже “просто погода змінилась”. Висип на шкірі, який загострюється перед кожною зустріччю зі свекрухою, але дерматолог розводить руками і призначає мазь. Постійна втома, яка не минає після відпустки, бо тіло втомилося не від роботи, а від того, що роками ігнорує себе.
Лікарі в цьому не винні і не дурні. Вони роблять свою роботу правильно – шукають органіку. Просто орган тут ні до чого. Причина не в шлунку і не в шкірі. Причина в переживанні, яке ніколи не отримало дозволу існувати як переживання, і тому оселилося в тілі назавжди, поки хтось не назве його по імені.
А тепер те, про що на прийомі кажуть рідко, тому що це неприємно чути.
Дуже часто людина з хронічним психосоматичним болем чіпляється саме за фізичний діагноз, бо фізичний діагноз безпечніший. Легше почути у вас гастрит, ніж почути у вас роками пригнічена лють на матір, яка вас емоційно покинула в дитинстві. Перше можна лікувати таблеткою. Друге вимагає зустрітися з собою, а це, чорт забирай, страшно.
І тому людина ходить по колу лікарів не тому що вона нерозумна, а тому що це коло безпечніше за прямий погляд усередину. Я не звинувачую в цьому нікого. Я констатую механізм захисту, який колись врятував психіку, а тепер тримає людину в пастці.
Що з цим реально можна зробити, а не просто побажати здоров’я.
Перше і без варіантів – медичне обстеження. Завжди. Психосоматика ніколи не означає ігноруй тіло, бо то просто нерви. Означає протилежне – тіло реагує реально, фізіологічно, і разом з лікарем варто виключити органіку, а не заперечувати симптом.
Друге – вчитися розпізнавати емоції, якщо ви ніколи цього не вміли. Буквально вчитися, як мову. Що я відчуваю прямо зараз, у якій частині тіла це живе, як це називається – тривога, злість, сором, туга. Це не езотерика, це відновлення зв’язку, який був порваний ще в дитинстві.
Третє – тілесно орієнтована терапія, соматичне переживання за Пітером Левіном, робота з диханням і напругою. Тому що якщо тіло взяло удар на себе замість психіки, розрядка теж повинна пройти через тіло, а не тільки через розмову в кабінеті.
Четверте, і це найважче – визнати, що це не пройде за два тижні йоги. Тіло вчилося мовчати роками. Воно розучиться мовчати не швидше, ніж навчилося. Це не спринт. Це довга, часто нудна, часто болюча робота повернення собі права відчувати.
Ніхто не обіцяє вам, що стане легко. Я не буду вам цього обіцяти. Але я можу сказати точно одне – поки симптом не назвуть по імені, він буде повертатися знову і знову, в новому органі, з новим лікарем, з новим чистим аналізом і тим самим болем.
Нагадую: психотерапія досліджує зв’язок психіки і тіла, але не замінює медицину. Фізичні симптоми – спочатку до лікаря.
ОБІЙМАЮ ВСІМ СЕРЦЕМ
Ляля ❤️
